Розділ 32. Рожевий хаос

Евеліна вийшла з кухні, але все ще перебувала під враженням історії, розказаної Вень-Чаном. Легенда не відпускала. Думки чіплялися одна за одну, мов нитки у старому гобелені: Рангвальд, північний берег, дзеркало… Де воно тепер? Розбилося? Чи й досі ховається десь у надрах особняка і терпляче чекає свого часу? Якщо так — його неодмінно треба знайти.

Думка була водночас тривожною і дивним чином захопливою.

І саме в цю мить її слух уловив звук, що ніяк не вписувався в ранкову тишу дому.

З дитячої долинав якийсь шум.

Спочатку — приглушений, немов хтось поспіхом рухався по кімнаті. Потім — гучніший. Стало чути збуджені дитячі голоси, що перебивали один одного. Не плач, ні. Радше… якась метушня. Надто жвава для часу, коли діти за розкладом мали б ще міцно спати.

Серце Евеліни гепнулося кудись униз.

Вона зірвалася з місця й побігла коридором з максимальною можливою швидкістю. З кожним її кроком шум посилювався. У голові вихором промайнула єдина думка: тільки б не вогонь. Тільки б не черговий моторошний прояв дару Лайли. Крихітка так засмучується, коли ВОНО трапляється.

Евеліна відчинила двері дитячої — й застигла на порозі. Ой лишенько! А чи в ту кімнату вона зайшла?

Диму та вогню, на щастя, не було. Але дитяча виглядала так, ніби по ній пронісся ураган.

Іграшки валялися всюди, дитячі стільчики були перекинуті, подушки й пледи звалені докупи на підлозі. І — о жах — усе це було забризкане рожевою фарбою. Підлога, ніжки меблів, край килима.

А винуватці катастрофи стояли посеред цього хаосу — босі, в піжамах, вимазані рожевим з голови до ніг. Руки, щоки, навіть кінчики носів. Лайла і Максиміліан з серйозним виглядом намагалися щось відтирати й відмивати, але кожен їхній рух лише погіршував ситуацію, перетворюючи акуратні плями на ще масштабніше живописне полотно.

Тієї ж миті за спиною Евеліни почулися поспішні кроки. У дитячій з’явився Ейден. Як же «вчасно». Вочевидь, він теж почув галас — і, як і вона, примчав сюди з тривожною думкою про пожежу. Та коли побачив цю картину, закляк на порозі так само, як і Евеліна хвилиною раніше.

Подібного у власному домі він, мабуть, ще не бачив.

Лайла першою порушила тишу.

— Ліно… — винувато почала вона. — Ви не будете сердитися?

І, не чекаючи відповіді, одразу ж випалила безперервний потік слів, звертаючись здебільшого до Евеліни:

— Ми прокинулися, бо Пихтик голосно пихтів і бігав по кімнаті. Дуже-дуже голосно: пих-пих-пих. Ми одразу зрозуміли, що він знову виліз із зимової сплячки й вибрався зі своєї нірки-коробки. Ми почали його ловити. Дуже старалися. Бігали швидко-швидко, особливо Максиміліан. Але Пихтик усе одно виявився прудкішим. Він ховався то під ліжком, то під шафою, ми виманювали його іграшками, але він, мабуть, не хотів гратися. Ми його кликали, кликали, а він не виходив. Тільки пихтів. Отак: пих-пих-пих.

Ситуація трохи прояснилася, але не до кінця.

Лайла без жодних пауз — як уміла лише вона — вела далі:

— І він правильно не виходив, — серйозно мовила вона. — Він не хотів спати в коробці, бо вона сіра й нудна. Я б теж не хотіла спати в сірій коробці. А ви, Ліно?

Евеліна зловила себе на думці, що за будь-яких інших обставин уже б засміялася.

Але Лайла знову не стала чекати відповіді й продовжила:

— Я подумала, що якщо коробка буде рожева, то Пихтик нізащо не захоче з неї вилізати. Рожевий — він веселий. Ми хотіли, щоб йому було добре. Ми взяли фарби, які Вень-Чан приніс для коника. Їх же багато: вистачить і на коника, і на Пихтика. І почали фарбувати. Ми дуже старалися, бо любимо Пихтика. Ми навіть сперечалися, хто більше. У нас виходило красиво. Правда. Але потім ми випадково розлили фарбу на підлогу. Зовсім трішки. Ну… не лише на підлогу. І на піжамки теж. Ми хотіли все витерти. Ми вже майже все витерли.

Лайла нарешті зробила паузу, перевела подих і знову подивилася на Евеліну:

— Ліно… ви ж не будете сердитися?

Евеліна повільно видихнула. Сердитися на цих двох милих замурзаних крихіток, які дивляться на неї величезними винуватими очима, вона не могла б за жодних обставин. Та й за що? За те, що двоє турботливих дітлахів, переповнених щирою дитячою любов’ю, вирішили зробити життя їжачка трішечки щасливішим — так, як уміли?

Але чи зрозуміє це Ейден? Чи усвідомлює, що за таке не можна сварити й карати дітей? Вони ж не для розваги влаштували цей безлад.

Він стояв поруч, мовчки спостерігав за сценою, і Евеліна відчувала на собі його погляд. Ніби він чекав, що вона вдасться до якихось виховних заходів.

Та попри його багатозначне мовчання й не менш багатозначні погляди, сварити дітей Евеліна не збиралася. Нізащо.

Якщо тут і був хтось винен, то це вона сама. Сподівалася, що діти сплять. Залишила їх без нагляду.

І наче цього було замало, в дитячій з’явилася Фредеріксен.

Управителька увійшла різко — і вираз її обличчя тієї ж миті став по-справжньому зловісним. Мегера просто ошаліла. Гнів і обурення рвалися назовні разом із пришвидшеним диханням. А крізь злість проступало ще й майже відверте злорадство. Вона вже передчувала, з яким скандалом і ганьбою Ейден вижене Евеліну з дому.

Сумнівів не лишалося: Фредеріксен уже готова накинутися з обвинуваченнями на дітей. Вона точно не пошкодує епітетів, щоб довести Ейдену свою правоту — якими розпещеними вони стали з появою нової няні.

Евеліна бачила, як засмутилася Лайла, а Максиміліан уже шукав очима свій кораблик-головоломку, щоб чимшвидше втекти від реальності.

Це було надто схоже на минулий раз. На той самий момент, коли холодні нотації Фредеріксен стали причиною прояву небезпечного дару Лайли.

Ні! Вдруге Евеліна цього не допустить!

Вона рішуче ступила вперед, присіла навпочіпки перед Лайлoю й м’яко, майже весело сказала:

— Звісно я не серджуся.

Лайла широко розплющила очі.

— Навпаки, — продовжила Евеліна. — Це була чудова ідея. Ви хотіли зробити домівку Пихтика затишною й веселою.