Розділ 31. Легенда старого особняка

— Колись, дуже давно… — почав Вень-Чан містичним голосом, яким зазвичай розповідають найзагадковіші й найтаємничіші легенди, — один із далеких предків роду Греймонтів вирішив збудувати дім на острові. Звали його Рангвальд.

Патті завмерла з ложечкою над блюдцем, ніби саме ім’я свідчило про те, що історія буде неймовірна.

— Рангвальд був людиною вченою, — охарактеризував його Вень-Чан. — Захопленою, допитливою і… відлюдькуватою. Він цінував тишу та самітність значно більше за світські розмови та шумні товариства. Саме тому його вибір зупинився на Ліреї.

— На Ліреї? — хмикнула Патті. — Це тут він сподівався знайти тишу?

— Ти маєш рацію, моя мила кавова феє, — усміхнувся Вень-Чан і зробив великий ковток кави. — Навіть у ті далекі часи острів не був безлюдним. Тут уже існувало невеличке містечко — з майстернями, крамницями, ринком. Навколо були ферми, і життя неспішно текло як води річки. Безлюдною була лише північна частина острова.

Евеліна подумала, що й досі північ острова — найбільш дика і безлюдна його частина.

— Там росли давні ліси, — провадив далі Вень-Чан, — густі, темні, майже не досліджені людиною. Місцеві мешканці заходили туди вкрай рідко. Вважалося, що місця там згубні. Подейкували, ніби в лісах живуть злі духи, і кожного, хто насмілиться їх потривожити, чекатиме нещастя. Але Рангвальд був не з боязких. Він з цікавістю досліджував північні ліси і, всупереч усім застереженням, вирішив збудувати дім саме там — на північному узбережжі.

— То чому ж він усе-таки наважився на це? — поцікавилася Евеліна.

— Чуток ходило багато, — усміхнувся Вень-Чан. — Одні стверджували, що Рангвальд не знайшов жодних духів і зрозумів, що страхи острів’ян перебільшені. Інші ж були переконані, що він… просто домовився.

— Домовився? — Патті округлила очі. — Але як можна домовитися зі злими духами?

— Рангвальд був чоловіком непростим, — пояснив Вень-Чан. — Подейкували, що йому були доступні таємні сакральні знання. Дехто навіть пошепки стверджував, що він володіє небезпечною магією. А з такими можливостями… можна домовитися майже з будь-ким, — усмішка Вень-Чана стала лукавою.

Він розповів, що невдовзі невелику ділянку лісу розчистили, і на узбережжі виріс кам’яний особняк. Суворий, строгий, майже непривітний на вигляд, проте міцний і надійний — створений, аби стояти століттями. Ані вітри, ані морози не могли йому нашкодити.

— Рангвальд оселився в цьому домі і з захопленням займався своєю наукою, — продовжив Вень-Чан. — Здавалося, він був щасливий. Острів’яни рідко навідувалися до нього, а згодом і взагалі почали уникати. Мало того, що місце вважалося небезпечним, то ще й про сам будинок пішли недобрі чутки.

Він знизив голос:

— Люди розповідали про дивні явища. Про тіні, що рухалися самі собою. Про протяги, які виникали в замкнених кімнатах. Про речі, що зникали та з’являлися знову. Про запахи диму й гару без вогню…

Евеліна мимоволі згадала фіранку.

— Можливо, — усміхнувся Вень-Чан, — усе це було лише наслідком експериментів Рангвальда. Але люди почали підозрювати інше. Вони вважали, що він переоцінив власні сили. Що не з усіма духами зміг домовитися. І тепер один із них господарює в домі.

Патті похитала головою. Її жест міг означати будь-що: і співчуття до долі Рангвальда, і скепсис щодо його самовпевненості.

— Минуло кілька років, — вів далі свою розповідь Вень-Чан. — Кажуть, це було напередодні новорічних свят. Рангвальд тяжко захворів. Застудився. Лікувати його взялася травниця. Молода, але надзвичайно обдарована.

— І гарна? — з усмішкою уточнила Патті.

— Подейкують, вона була неймовірно вродлива, — кивнув Вень-Чан. — Але водночас сувора. Навіть ім’я в неї було відповідне — Ейр.

Він розповів, як кілька днів Ейр провела біля ліжка хворого, поїла його настоянками, стежила за кожним подихом — і Рангвальд швидко став одужувати.

— Він вважав себе затятим холостяком, — добродушно примружився Вень-Чан, — тож дивувався сам собі, коли усвідомив, що закохався до нестями. Його захоплювали її розум, її відданість справі, дивовижне поєднання м’якості та внутрішньої стійкості. До того ж Ейр була корінною острів’янкою…

— Ага! Тоді не дивно, що Рангвальд закохався! — пожвавішала Патті. — Усі лірейки — красуні! Темне густе волосся, блакитні очі… І характер — ух!

Вень-Чан розсміявся й охоче погодився з цим твердженням, а потім провадив далі:

— Після довгих і відчайдушних залицянь Ейр відповіла йому взаємністю. Але поставила умову. Вона погодиться стати його дружиною лише за умови, що він залишить цей дім.

— Через дивні явища? — здогадалася Евеліна.

— Саме так. Поки Ейр доглядала Рангвальда, вона встигла надивитися на моторошні дивацтва особняка.

Вень-Чан описав, у якому розпачі був Рангвальд. Він встиг сильно полюбити свій особняк і не уявляв життя в іншому домі. Але Ейр він кохав ще більше. Що ж йому було робити?

Евеліна відчула, що історія наближається до кульмінації, проте навіть якби вона спробувала вгадати, що станеться далі, — нізащо б не вгадала.

— І тоді, — мовив Вень-Чан таємничо, — він знайшов рішення. Небезпечне. Захопливе і радикальне. Він використав усі свої сакральні знання, усю свою магію й провів ризикований ритуал. Рангвальд ув’язнив злого духа дому… у дзеркалі.

— У дзеркалі? — Патті ахнула й притисла долоню до грудей.

— Усе вдалося, — продовжив Вень-Чан. — Дивні явища припинилися. Дім став тихим. Звичайним. Ейр погодилася жити в ньому, щойно переконалася в його безпечності. Вони зіграли скромне весілля — якщо, звісно, можна назвати скромним весілля, на якому гуляв увесь острів. А потім багато поколінь їхніх нащадків жили в цьому домі на узбережжі.

Вень-Чан на мить замовк. І в цій тиші особливо зворушливо прозвучало мрійливе зітхання Патті.

— Еге, милий Яне, які ж у тебе красиві легенди…

Евеліна була з нею цілком згодна, проте її маленькому розслідуванню бракувало деталей.