Розділ 29. Чуже “так”

Якийсь час Евеліна сиділа мовчки. Тримала в долонях чашку з уже майже холодним чаєм. Історія Ейдена все ще жила десь всередині — теплим відлунням, запахом диму від багаття, відчуттям піску під ногами й вечірнього вітру з північного берега.

Вона не могла одразу сказати, що зворушило її сильніше: сама ця історія — дивна, недоказана, ніби навмисне залишена без фіналу… чи той факт, що він поділився нею.

Ейден говорив спокійно, без стриманої відстороненості. Не як господар дому з найманою працівницею і не як владний королівський магістр, який звик віддавати накази. І навіть не як батько особливих дітей, змушений усе тримати під контролем.

Він говорив так, ніби вони з Евеліною давно знайомі й перебувають у дружніх відносинах. На якийсь час між ними цілковито розчинилася невидима стіна субординації. І Евеліна спіймала себе на несподіваній думці: їй легко з ним. Спокійно. Затишно. Майже так само, як із Вень-Чаном.

«Мабуть, уся справа в чаї», — вирішила вона з легкою усмішкою.

Чайна церемонія не дозволяє вести холодні, офіційні розмови. Чай потребує тепла. Або принаймні м’якості. Вочевидь, Ейден дуже добре засвоїв усі тонкощі. Здібний учень.

Евеліна знала, що запитання, яким він завершив розповідь, було радше риторичним — не потребувало відповіді, проте вона все ж вирішила поділитися думками.

— А раптом скарб таки існував? — промовила вона з майже серйозною впевненістю. — Може, він і досі десь там… під землею. Просто чекає свого часу.

Ейден усміхнувся — без насмішки, радше з добродушним скепсисом.

— Навіть у десять років я в це не надто вірив, — сказав він. — А тепер — тим паче. Історії про скарби добрі для книжок. В житті таке трапляється вкрай рідко.

— Іноді в житті все ж трапляються дивовижні речі, — м’яко заперечила Евеліна.

— Хіба? — спитав він з легкою іронією. — Ви колись знаходили скарби?

— Авжеж, — запевнила вона. — От хоча б сьогодні. У флігелі. Цілий склад скарбів. Чого вартий хоча б коник-гойдалка…

Ейден тихо розсміявся.

— Ви напрочуд схожі на Лайлу, — зауважив він. — Вона теж може назвати скарбом що завгодно. Але я мав на увазі… коштовності у більш традиційному розумінні.

Звісно, Евеліна розуміла, куди хилить Ейден. Хоче сказати, що пересічній людині рідко випадає шанс знайти золото чи діаманти. Напевно, він чекає від неї заперечної відповіді… А тим часом вона одного разу таки знайшла каблучку з діамантом. Дуже дорогу… Але не в скрині, закопаній у таємному місці, позначеному хрестиком на мапі скарбів, а в… кексі…

Спогад накрив її раптовою хвилею. Це сталося в її попередньому житті. Випадок, по суті, комічний — із тих, про які кажуть: було б смішно, якби не так сумно…

…Артур.

Вродливий. Упевнений. Перспективний.

Про таких кажуть: благополучний.

Було навіть трохи дивно, що цей успішний тридцятирічний бізнесмен, керівник серйозної компанії, зацікавився простою студенткою, з якої ще невідомо що вийде.

Він подобався Евеліні. Навіть більше ніж подобався. Їй здавалося, що вона закохана. Вони зустрічалися доволі довго. Він красиво залицявся. Вони дуже зблизилися. Вона вже почала думати, що це її доля. Була майже впевнена, що й він думає так само, хай вони й ніколи не обговорювали спільні плани на майбутнє.

Але вона чекала, що от-от щось станеться. У повітрі витало щось дуже-дуже романтичне, щось доленосне…

І це сталося…

То був день святого Валентина. Він запросив її до ресторану. Подруги ще зранку довели її до нервового тремтіння: «Ну все, сьогодні ти точно повернешся його нареченою». І вона вірила. Серце калатало, мов навіжене.

І ось вони за столиком у дорогому ресторані. Музика, напівтемрява, вишукане меню.

Ідеальний вечір, але… але нічого особливого не відбувалося.

Вони смакували кальмарами й устрицями (до речі, Евеліна ніколи не любила устриць, але того разу вони їй навіть здалися майже смачними). Артур привітав її зі святом, вони обмінялися милими подарунками. Усе, як минулого Валентинового дня. Легко, приємно, але без жодного натяку на серйозність.

Евеліна мимоволі подумала, що і подруги, і вона сама нафантазували зайвого.

І ось — десерт. Мініатюрні шоколадні кекси. Фірмові. Сюрприз від шефа.

Вона розламала свій — і побачила каблучку.

Витончену. Тоненьку. З величезним, неймовірним діамантом.

Світ на мить зник. Серце зірвалося в скажений галоп.

Евеліна й гадки не мала, що Артур зробить пропозицію так символічно. Нехай це й трохи кіношний прийом — каблучка в кексі, — але він був неймовірно милим і романтичним.

Вона прошепотіла:

— Я відчувала, що це станеться сьогодні… Я згодна…

І лише потім побачила вираз обличчя Артура.

Тієї ж миті до їхнього столика підскочив офіціант. Він розсипався у вибаченнях, червонів і бліднув, пояснив, що сталася помилка а тоді забрав каблучку. Кекси були призначені для іншої пари.

За сусіднім столиком чоловік тримав жінку за руку і щось ніжно шепотів їй на вухо. Було видно, які вони захоплені одне одним, ніби світу навколо не існує.

Евеліна не знала, що сказати. Шукала слова, аби розрядити ситуацію, та не знаходила. Артур теж мовчав.

За кілька хвилин офіціант матеріалізувався знову. З професійною бездоганною усмішкою він оголосив:

— Ми щиро хотіли б загладити провину за це кумедне непорозуміння. Дозвольте подарувати вам ваучер на безкоштовну вечерю в нашому ресторані в будь-який день на ваш вибір.

Кумедне непорозуміння? Як дотепно…

Евеліна змусила себе виринути зі спогадів. Звісно, вона не збиралася розповідати Ейдену цю історію.

Вона зобразила усмішку сумнівної щирості, а тоді сказала:

— Ви маєте рацію, ваша світлосте, мені не доводилося знаходити коштовності. Така удача усміхається лише героям пригодницьких романів.

Тієї ночі Евеліна довго не могла заснути. Хоча вважається, що чай з м’ятою та корицею має виразний заспокійливий і снодійний ефект. Але навіть цей чудесний чай не міг заглушити спогади про злощасну каблучку в кексі.