Розділ 28. Таємниця північного берега

— Якщо ви гадаєте, що головною дійовою особою цієї історії буду я, то дарма, — з легкою іронією почав Ейден. — Її герой — мій дід. Він був людиною… непростою. Його трохи побоювалися. Вважали суворим. Яких тільки чуток про нього не ходило…

Евеліна подумки всміхнулася. Онук недалеко від діда пішов.

— …але водночас його поважали. Коли дід святкував шістдесятирічний ювілей, багато мешканців острова прийшли його привітати. Дарували подарунки. Одним із них була дорожня фляга. Згодом дід, як не намагався, так і не зміг пригадати, хто саме її подарував.

— Це було щось особливе? — поцікавилася Евеліна.

— Зовсім ні. На вигляд — нічим не примітна, звичайна металева фляга. У діда вже була схожа. Тож цю він, не задумуючись, поклав у шухляду комода. І, здається, одразу ж про неї забув.

Евеліна зробила кілька неспішних ковтків чаю в передчутті, що історія, яка почалася так буденно, скоро зробить різкий віраж.

— Минуло кілька років, — продовжив Ейден. — А потім одного дня дід щось шукав у тому самому комоді… й натрапив на флягу. В якомусь раптовому пориві він вирішив зазирнути всередину.

— Там щось було? — здогадалася Евеліна.

— Так. Усередині лежав акуратно згорнутий у трубочку пожовклий аркуш паперу. Дід неабияк здивувався, коли зрозумів, що це — мапа.

— Мапа скарбів? — жартома спитала Евеліна, цілковито впевнена, що це не так.

Проте, як виявилося, вона вгадала.

— Саме так, — з іронією підтвердив Ейден. — Принаймні, якщо вірити написам на мапі. На ній було позначено місце, де схований скарб.

— Піратський?

— Цілком можливо. Така думка промайнула і в мене, коли дід показав мені цю мапу. На той час я якраз гостював у нього. Дитинство я провів у столиці, але на канікули приїздив сюди, на острів. Мені було років десять.

Евеліна подумала, що це саме той вік, коли легко повірити в піратські скарби. Однак, як з’ясувалося, це правило на Ейдена не поширювалося.

— Ми обидва — і дід, і я — поставилися до мапи з іронічним скепсисом. Дід вважав, що це чийсь жарт. Втім, це не завадило нам з цікавістю вивчити знахідку.

Ейден розповів, що на мапі було зображене північне узбережжя Ліреї. А підпис стверджував, що скарб захований під оглядовим майданчиком пристані.

— Проблема полягала в тому, що на півночі острова жодної пристані не існувало, — пояснив він. — І не існує зараз. Усі пристані — на півдні. Там зручніше. Там берег м’якший. Проте дід згадав місцеві чутки: нібито колись, дуже давно, на північному узбережжі теж була пристань. Невелика. Тимчасова.

Евеліна не сумнівалася, що цього вистачило, аби два Греймонти — дід і онук — вирішили дослідити те місце.

— Уже наступного ранку ми вирушили в маленьку пригоду, — підтвердив її здогад Ейден.

— З лопатами?

Уява Евеліни чомусь намалювала таку картину: Греймонти з лопатами на плечах ідуть у вранішньому тумані копати скарб.

— Ні, — усміхнувся Ейден. — Ми не настільки вірили в успіх. Для початку хотіли знайти бодай якісь сліди міфічної пристані. Руїни. Каміння. Хоч щось.

— І знайшли?

— Мапа виявилася неточною. Або, радше, надто старою. Орієнтири, позначені на ній — повалене дерево, кущ із химерно переплетеними гілками — давно зникли. Стало зрозуміло, що якщо мапа і справжня, то їй не один десяток років. А ліс за цей час встиг прожити власне життя.

Ейден розповів, що вони йшли далі. Все глибше. Все довше. Збивалися з дороги, поверталися, намотували кола по тим самим місцям. У якийсь момент зрозуміли, що заблукали. Та зрештою все ж вийшли до берега. Саме туди, де, згідно з мапою, мала бути пристань.

— Але її не було, — Ейден відставив чашку. — Ані руїн. Ані слідів. Ба більше — берег виявився скелястим. Настільки, що стало очевидно: пристань тут не могла існувати ніколи.

— Ви були розчаровані? — в Евеліні ворухнулося співчуття до двох стомлених шукачів скарбів.

— Якщо розчарування й було, то воно миттю зникло, коли ми просто на березі розвели багаття, а дід дістав з торби наїдки. Я відчув, наскільки був голодний. Це був той самий хліб і ті самі ковбаски. Нічого смачнішого я в житті не їв.

Евеліна уявила вечірнє море, запах вогнища, ковбаски, що шкварчать на вугіллі, й подумала: опинися вона там — теж, напевно, визнала б таку вечерю вершиною блаженства.

— Та той вечір завершився несподівано, — продовжив Ейден. — Ми все ж знайшли певний скарб.

Якби цю історію розповідала жінка, можна було б чекати, що під «певним скарбом» мається на увазі щось символічно-поетичне: гарний захід сонця чи дивовижний спів птахів. Але оповідач — Ейден, а отже, йшлося про щось цілком матеріальне й конкретне. Евеліна згорала від цікавості.

— Коли ми вже збиралися вертатися, я помітив щось у піску, — Ейден не став її мучити й одразу перейшов до суті: — над поверхнею стирчав різьблений дерев’яний край. У той момент я дуже пошкодував, що ми все ж не взяли лопати. Але, доклавши певних зусиль, предмет вдалося витягти з піску руками. Це виявився уламок корабельного герба. Колись кожен парусник ніс на борті власний знак — символ судна.

Тепер Евеліні стало зрозуміло, звідки в Максиміліана любов до всього морського. Від батька, для якого в дитинстві уламок корабельного герба здавався справжнім скарбом.

— Дідові дуже сподобалася ця знахідка, — усміхнувся Ейден. — Він казав, що вона пахне історією і таємницею. Виходить, хоч пристані на північному узбережжі й не було, але принаймні один корабель таки приставав до цього берега. Корабель, що втратив свій герб. Коли ми повернулися додому, дід очистив герб від піску й твані та повісив у своєму кабінеті.

О, це ставало ще цікавіше. Виявляється, любов до моря у батька й сина — від старшого Греймонта.

Ейден замовк. Історія була майже розказана. І справді таємнича. Завершив він її запитанням:

— Мені й досі цікаво, хто й навіщо подарував дідові флягу з захованою всередині мапою. Хто був автором цієї мапи — і чи існував той скарб насправді?