Розділ 27. Чай, сніг і тиша між словами

Евеліна глянула на їжака, що стрімко забіг на кухню й, цокаючи кігтиками, впевнено попрямував до печі. На нього подивився і Ейден — нарешті порушив тишу й мовив з найсерйознішим виглядом:

— Якщо ви, пане Пихтику, прийшли по запіканку, то — ні. Запіканка надто добра, щоб ділитися нею з тим, хто вже давно мав би впасти в зимову сплячку.

Лайла радісно вигукнула:

— Тату, тобі сподобалося! Я знала! Я знала!

Вона негайно схопила виделку — не стала чекати жодного дозволу — і з ентузіазмом скуштувала їхнє кулінарне творіння.

— М-м-м-м-м-м… як смачно! Я ще ніколи-ніколи не їла такої смачної запіканки! Максиміліане, скуштуй! — Лайла простягнула виделку братові.

Того двічі просити не довелося. І вже цілих троє їдців згуртувалися біля сирного монстра.

Евеліна подумки з полегшенням видихнула. Отже, запіканка — не така вже й катастрофа. Та попри внутрішній тріумф вона мовила з удаваною суворістю:

— Панове, їсти на ходу — погана ідея. Лайло, Максиміліане, ми маємо накрити стіл.

За якихось десять хвилин стіл був накритий, всі вже сиділи за ним і насолоджувалися вечерею. Настільки всі, що навіть Пихтик отримав свою порцію. І хоча Ейден поглядав на нього з виразом обережного скепсису, та хіба ж могла Евеліна залишити улюбленця Лайли голодним? Тим паче що малеча була переконана: тато обов’язково має побачити, як їжачок їсть.

Пихтик вмостився біля своєї миски з таким поважним виглядом, ніби вже давно був членом родини й завжди вечеряв саме тут разом з усіма.

Він пихтів. Голосно. Виразно. З явним задоволенням.

Лайла не втомлювалася коментувати:

— Тату, дивися! Він навіть їсть із пихтінням! Чуєш? Пих-пих!

Коли нарешті й сама Евеліна скуштувала запіканку, вона з подивом виявила, що та справді вийшла… смачною. По-справжньому. Не «прийнятною», не «цілком їстівною», а саме смачною.

Життя в ту мить чомусь здалося їй особливо прекрасним.

Відтоді як вона стала нянею, життя загалом стало дивовижно ненудним і непередбачуваним. Цей вечір був яскравим тому підтвердженням. Він почався з несподіваної ролі шеф-кухаря, а завершився ще більш несподівано.

Коли дітей вдалося вкласти спати, Ейден зустрів Евеліну на виході з дитячої кімнати словами:

— Не складете мені компанію за чаєм?

І додав майже мимохідь:

— Я звик після вечері пити чай. Зазвичай мені складає компанію Вень-Чан. Але сьогодні він у від’їзді… Не пити ж мені чай на самоті.

Евеліна подумки всміхнулася. Вона була майже впевнена: головна причина не в тому, що нікому скласти компанію господарю, а в тому, що нікому заварити чай. У маєтку Греймонтів цим займався винятково Вень-Чан. Він знав про чай усе. Та тепер, за його відсутності, нікому було створити цей дивовижний напій — от Ейден, вочевидь, і вирішив залучити Евеліну.

Та коли зайшла на кухню, вона зупинилася, здивовано кліпнувши.

Невеличкий столик біля вікна вже був накритий. Чашки стояли спокусливо рівно, чайник тихо випускав тонкий струмінь ароматної пари, а в повітрі плив теплий, затишний запах чаю.

— Несподівано… — почала вона.

— Навчився мистецтва чайної церемонії у Вень-Чана, — з ноткою гордості сказав Ейден.

Вони сіли одне навпроти одного.

За вікном знову пішов сніг. Не різкий і не колючий, як минулої ночі під час завірюхи, а повільний, спокійний, майже задумливий. Великі пластівці м’яко спадали на темні гілки дерев, осідали на підвіконні, танули в теплому світлі ліхтарів, що вишикувалися вздовж доріжки до будинку. Ліхтарі світили жовто, по-домашньому, і сніг у їхньому колі здавався особливо живим — ніби хтось поволі струшував біле мереживо просто перед вікнами.

Там, за склом, було холодно й тихо, а тут — тепло, затишно і пахло чаєм. Цей контраст робив вечір майже нереальним, немов увесь світ зовні на якийсь час відступив і залишив їм маленький острівець спокою.

Евеліна зробила ковток чаю й заплющила очі від задоволення.

— Кориця та м’ята, — сказала вона. — Але зовсім трішки. Щоб не перебити смак самого чаю.

— Саме так, — кивнув Ейден. — Такий чай уміють готувати одиниці.

Він усміхнувся краєчком губ:

— Взяти уроки у Вень-Чана було непросто. Він категорично не хотів ділитися своїми таємними чайними знаннями. «Передати магію неуку — означає зрадити мистецтво», — Ейден так точно скопіював інтонації Вень-Чана, що Евеліна розсміялася.

— Гадаю, тепер він не шкодує про своє рішення, — сказала вона. — Учень виявився гідним науки.

— Що стосується чаю — так, — погодився Ейден. — Але в усьому іншому… мистецтво створення страв мені не підвладне, на кухні я повний профан. На відміну від вас.

Він глянув на неї поверх чашки:

— Лайла анітрохи не перебільшила, коли назвала запіканку найкращою у світі.

Евеліна м’яко розсміялася. Їй раптом стало дуже тепло.

— Лайла — дивовижна дитина. Її талант — радіти всьому. Вона ніколи не шкодує захвату, чого б це не стосувалося. Навіть така проста страва отримала стільки похвали.

— І все ж я наполягаю: запіканка була винятково смачна, — не здавався Ейден. — Навіть якщо ви й вважаєте цю страву простою. Знаєте, згадується одне з висловлювань Вень-Чана: «Бувають миті, коли найпростіша їжа здається надзвичайно смачною».

— У вас були такі? — запитала Евеліна. — Яка страва здалася вам найсмачнішою з усіх, які ви колись куштували? Ви ж, напевно, мали можливість пробувати найвишуканіші наїдки.

— Було таке, — кивнув він. — За королівським столом подають страви, назви яких важко запам’ятати, а смак — іще важче збагнути.

Він зробив паузу.

— Але найсмачніше, що я коли-небудь їв, — це хліб і ковбаски, запечені на вогнищі.

Евеліна здивовано підвела брови.

— Звучить… зовсім не по-королівськи.

— Саме так, — усміхнувся Ейден. — Не знаю, чому тоді було так смачно. Можливо, вогнище було особливим. Можливо — компанія. А можливо — сам вечір.