Розділ 26. Кулінарна пригода без постраждалих

Евеліна, звісно, здогадувалася, що Лайла зрадіє конячці-качалці. Але й уявити не могла — наскільки. Радість малечі виявилася всеосяжною, щирою й безмежною. Щойно конячка опинилася посеред дитячої, світ для Лайли звузився рівно до її розмірів.

— О-о-о… — видихнула Лайла таким тоном, ніби перед нею стояло щось священне. — Яка ж вона… яка ж вона…

Малеча повільно обійшла конячку по колу — обережно, майже навшпиньки, ніби боялася її злякати.

— У неї є вуха! — з благоговінням повідомила вона, наче вуха в коней були найрідкіснішим природним явищем. — І грива… — Лайла ніжно провела долонькою по потертих дерев’яних пасмах.

— Конячка трохи… втомлена, — усміхнулася Евеліна. — Бачиш, фарба з цього боку трохи облізла…

— Бачу, — кивнула Лайла, — але це нічого. Я все одно дуже-дуже її люблю! — вона обійняла конячку за шию, ніби боялася, що іграшку визнають непридатною й викинуть.

— Ми її вилікуємо, — усміхнулася Евеліна. — Вона стане як нова.

— Справді?! — зраділа Лайла. Вона присіла перед конячкою навпочіпки, зазирнула їй просто в мордочку і довірливо прошепотіла: — Ми тебе вилікуємо.

Максиміліан увесь цей час мовчав. Але Евеліна відчувала: він не менше зачарований новою мешканкою дитячої, ніж сестра. Він також підійшов ближче і з цікавістю почав вивчати, як саме полози кріпляться до копит.

Цієї миті в дитячій з’явився Вень-Чан. Саме на нього Евеліна й чекала. Вона вже встигла розповісти йому про свої знахідки, і він пообіцяв позичити все необхідне для реставрації. На щастя, у філософа-дворецького для таких робіт був цілий арсенал засобів — він любив майструвати власноруч. Чого вартий хоча б кораблик-головоломка, з яким Максиміліан не розлучався.

— Дивіться! — радісно вигукнула Лайла, підбігаючи до Вень-Чана. — Це наша конячка! Ми її будемо лікувати!

— А в мене якраз є для неї гарні ліки, — з добродушною усмішкою відповів він і поставив на стіл кілька баночок з фарбою, а поруч акуратно розклав пензлі.

Діти з цікавістю почали розглядати «ліки», а Вень-Чан підійшов до Евеліни.

— Пан Греймонт відправляє мене на Велику Землю. Передати одному адресатові пакунок. Терміново. Виїжджати потрібно просто зараз.

Евеліна насторожилася:

— Просто зараз?

— Саме тоді, — філософськи відгукнувся він, — коли ти вже пообіцяв приготувати вечерю. — Він зітхнув і додав із м’якою іронією: — Іноді благим намірам заважають обставини. А іноді — дороги.

Евеліна все відразу зрозуміла. Патті сьогодні пішла раніше — допомагати зі спорудженням снігового містечка. Вень-Чан сам на цьому наполіг — збирався взяти всю кулінарну відповідальність на себе. А тепер виходить, що без вечері можуть залишитися не лише Евеліна з дітьми, а й господар дому, що так несподівано повернувся.

Звісно ж, вона цього не допустить.

— Не хвилюйтеся, любий Вень-Чане. Вечерю приготую я.

Вень-Чан усміхнувся — тепло, вдячно, трохи лукаво.

— Тоді я спокійний, — мовив він і вже на шляху до дверей додав: — До речі, у нас у Країні Вічного Сходу кажуть: «Іноді важливіше не те, що у вас на вечерю, а те, з ким у вас вечеря».

Коли він пішов, Евеліна лишилася посеред дитячої — з конячкою, фарбами і двома уважними поглядами.

Та раптом вона чітко усвідомила: сказати «я приготую» було значно простіше, ніж справді приготувати. Такі різноманітні та складні страви, якими Патті балує мешканців маєтку, Евеліні навряд чи під силу. Та й близнюків вона не може залишити без нагляду. Отже, готувати вони будуть утрьох — і обрати слід щось просте. Добре хоч Фредеріксен уже пішла, а отже, ніхто несподівано не з’явиться на кухні, щоб накинутися з критикою і зробити нові записи в блокноті.

Евеліна глибоко вдихнула.

— Сьогодні, — урочисто оголосила вона, — ми готуватимемо вечерю разом.

Лайла засвітилася ентузіазмом:

— Справді?! Я ще ніколи-ніколи нічого не готувала. Справжню вечерю?

— Справжнісіньку, — підтвердила Евеліна. — Максиміліане, ти з нами?

Малюк кивнув навіть без роздумів. Евеліна усміхнулася. У грудях стало тепло. Ще кілька днів тому він був байдужий майже до всього, рідко виринав зі свого світу, а тепер уже готовий до будь-якої авантюри.

Бойовим загоном із трьох кулінарів-ентузіастів вони рушили на кухню. Вже дорогою Евеліні спала на думку чудова ідея, що приготувати.

Запіканку!

По-перше, її важко зіпсувати, по-друге — можна зробити з чого завгодно. А в разі чого — завжди можна сказати, що так і було задумано.

Невдовзі на кухні запанував творчий безлад. Евеліна виклала на стіл усе, що трапилося під руку: картоплю, трохи інших овочів і три види домашньої ковбаси.

Вона нарізала все кружальцями, а діти викладали їх у чавунну форму шарами. До завдання вони поставилися з максимальною серйозністю і старанністю. Навіть Лайла притихла. Ну, майже. Час від часу вона заявляла, що треба додати ще трохи всього.

— Так буде смачніше! — була впевнена малеча.

А ще їй неодмінно хотілося, щоб у запіканці було щось рожеве.

— Усе смачне має бути веселим. А веселе — рожеве.

Евеліна озирнулася довкола — і раптом засяяла.

— Гаразд. Заправимо запіканку рожевим соусом.

Вона змішала томатну пасту з місцевим різновидом майонезу, ретельно розмішала ложкою і показала результат.

Лайла була на сьомому небі від щастя й навіть скуштувала рожевий соус, запевнивши, що він вийшов дуже веселий — саме такий, як вона хотіла.

Соус вилили поверх охайних шарів овочів і ковбаси, після чого настав сирний етап.

— Трошечки, — сказала Евеліна, присипаючи запіканку.

— Ще, — попросила Лайла.

Лисеня й надалі було переконане, що чим більше всього — тим смачніше.

— Здається, вже досить, — засумнівалася Евеліна.

— Але Максиміліан дуже любить сир. Ти ж любиш? — пустотливо глянула вона на брата.

— Люблю, — кивнув малюк.

— Гаразд, — погодилася Евеліна. — Але тільки дрібку.