Розділ 25. Рахунок: два — один

Евеліна потроху оговталася після падіння і почала збирати розкидані іграшки. У вухах і досі звучали їдкі слова Фредеріксен, і вона не втрималася від репліки на адресу управительки.

— Дитячі іграшки, якими б старими вони не були, не можна називати мотлохом, — зауважила вона з підкреслено спокійною ввічливістю, складаючи фарфорову лисицю до коробки. — Вам цього не зрозуміти, але в них є пам’ять. Вони зберігають відлуння дитячих почуттів. У них особлива енергетика.

— Енергетика, — сухо повторила Фредеріксен, ніби куштувала слово на смак і визнала його неїстівним. — У цьому домі завжди цінували порядок, а не… енергетику.

— Це багато чого пояснює, — незворушно відгукнулася Евеліна й потягнулася по дзиґу, що закотилася під комод.

У цю мить поруч лягла тінь — і чиясь рука обережно подала їй іграшку.

Евеліна підвела погляд.

Ейден.

Вирішив допомогти?

Він знову нахилився і підібрав уже фарфорового зайця. Незворушний, ніби нічого особливого не сталося. Та Евеліна знала: це лише затишшя перед бурею. Він готує їй довгу й сувору розмову. За сьогодні вона вже дала чимало приводів для цього. І це ще якщо не згадувати про коричневий блокнот Фредеріксен.

Але Евеліна не хотіла, щоб її «викликали на килим», як підлеглу до керівництва. Тож вирішила зіграти на випередження.

— Ваша світлосте, нам… потрібно поговорити, — випалила вона раніше, ніж устигла злякатися власної сміливості.

Ейден глянув на неї — з легким, майже лінивим подивом.

— Невже? — мовив він. І після короткої паузи підхопив дерев’яну конячку і додав: — Ходімо.

Вони рушили коридором до його кабінету дивною процесією: він — із конячкою в одній руці й коробкою іграшок під пахвою, вона — з іншою коробкою, притиснутою до грудей. За їхніми спинами Фредеріксен стояла нерухомо, і в її погляді вперше за довгий час не було звичної зверхньої самовпевненості. Схоже, вона ніяк не могла зрозуміти, як до всього цього ставитися.

У кабінеті Евеліна не стала чекати, коли Ейден обрушиться на неї з критикою, тож одразу перехопила ініціативу й пішла в наступ.

— Гадаю, пані Фредеріксен уже зачитала вам вміст свого блокнота. Якщо вона скаржилася щодо їжака, — почала вона, коли Ейден ще навіть не встиг поставити коробки на стіл, — то ви маєте знати три речі. По-перше, я не маю жодного уявлення, як він опинився в домі. По-друге, взимку випускати їжака надвір — це гарантована загибель. А по-третє, їжачок не завдасть жодного клопоту, бо взимку їжаки впадають у сплячку, і Пихтик теж заснув.

— Пихтик? — перепитав Ейден.

— Так його назвала Лайла.

— Дивовижно, — протягнув він. — А чи не той це сплячий Пихтик, який носиться домом, цокотить, мов кінь, плутається під ногами нянь, після чого ті падають і розбивають коліна?

От халепа. Виходить, Ейден таки помітив їжака.

Він кинув на неї косий погляд.

— І знаєте… тепер, коли я маю уявлення про ваш темперамент, мене вже не дивує, чому у вас не було жодної цілої сукні, коли я мав честь з вами познайомитися.

Евеліна розправила плечі.

— Коліна в мене цілі. І спідниця після падіння теж лишилася неушкодженою, — промовила вона найнезворушнішим тоном. Незворушність була єдиною зброєю, що залишилася в її арсеналі у цей момент. — А Пихтик, якщо й прокинувся ненадовго, скоро знову засне.

Ейден, схоже, шукав черговий аргумент, але вона не дала йому й слова вставити.

— А якщо вам скаржилися на халабуди в дитячій — то це не безлад, хай навіть збудовані вони з клаптиків і обрізків тканин. Це затишне місце для дитячих ігор. І простір для творчості! Що ж до цих старих іграшок… я знайшла їх у флігелі, — вона дістала з коробки дерев’яну дзиґу, покрутила в руці й поклала назад. — Тримати їх там — злочин. Ми з дітьми їх полагодимо й оновимо. Вони знову житимуть!

Ейден слухав надто спокійно. Підозріло спокійно. Евеліна помітила, як ледь-ледь сіпнувся кутик його вуст — ніби він боровся з бажанням усміхнутися.

Це був добрий знак. Вона вирішила, що можна переходити до найнебезпечнішої теми. Набравши повні груди повітря, Евеліна пішла ва-банк.

— І ще… — вона дістала ковзани. — Я знайшла їх там же де й іграшки. Якщо привести їх до ладу, діти зможуть кататися. По черзі.

Ось тут Ейден насупився.

— Дітям потрібні рух і радість, — швидко продовжила Евеліна. — Я хотіла б сходити з ними на ковзанку. Завтра відкриття дитячого зимового містечка. Ви ж не можете позбавити малюків таких веселощів.

— Можу, — холодно відповів Ейден. — І позбавлю.

Він підвівся.

— Я вже казав: жодних людних місць. Тим більше таких, де збирається все місто. Це абсолютне табу. Чутки і так уже дійшли до короля. Він щось підозрює. Якщо хтось побачить прояв магії Лайли — йому повідомлять. Наслідки будуть катастрофічні.

— Але дар проявляється лише тоді, коли вона налякана або засмучена! — спалахнула Евеліна. — Коли Лайла щаслива, нічого такого не трапляється. За весь час вашої відсутності ВОНО сталося лише раз. Після того, як Фредеріксен насварила дітей.

Він глянув на неї жорстко.

— Ви недооцінюєте ризик. Розмову завершено.

У кабінеті зависла напружена пауза. Повітря стало щільним і гарячим. Евеліна відчувала: ще одне слово — і її звільнять без найменшого жалю. Вона замовкла, але погляду не відвела.

Подумки вона пообіцяла собі, що не полишить спроб. Щось вигадає.

Ейден витримав похмуру паузу й вирішив, що цього досить, аби Евеліна відчула його гнів. Тоді трохи пом’якшав.

— З іграшками робіть що хочете.

— А як щодо халабуд у дитячій? — одразу пожвавішала Евеліна.

— Не заперечую. Дитяча — цілковито у вашому розпорядженні, — прихильно кивнув він. Тоді, мабуть, згадав безмежний політ фантазії Евеліни, і тому додав: — У межах розумного, звісно.

— А Пихтик?

Він усміхнувся. Уже майже добродушно.

— Дозволь вам одне — ви вимагаєте п’яте й восьме. Їжак — не кіт. Він не створений для життя в домі. Його місце в саду. І він точно не має бігати кімнатами й збивати мешканців з ніг. Подбайте, щоб він таки впав у сплячку, якщо вже, за вашими словами, так поводяться всі порядні їжаки. Даю вам на це три дні.