Розділ 24. Про порядок, хаос і маленькі дива

Ейден завжди вважав пані Фредеріксен взірцем надійності. Суха, стримана, уважна до дрібниць, вона роками підтримувала в особняку бездоганний порядок. Ніщо не випадало з її поля зору, ніщо не залишалося без обліку. У цьому вона дивовижно нагадувала його самого.

Ейден любив порядок. Любив, коли все лежить на своїх місцях, коли все за правилами — речі, слова, рішення, люди. І особливо — життя.

За довгі роки в нього не виникло жодного приводу засумніватися в словах Фредеріксен. Жодного. Тому власні відчуття сьогодні здавалися йому особливо дивними і… неприємними.

Вона перегинала палицю.

Уже понад годину Фредеріксен сиділа навпроти його письмового столу і з крижаною точністю перелічувала «порушення», що сталися за час його відсутності. За її словами, дім було приведено у стан, близький до катастрофи. Порядок — зруйнований. Дисципліна — підірвана. Діти — дезорієнтовані.

Причина одна-єдина. В усьому винна нова няня.

Фредеріксен скаржилася і раніше. На Вільгельміну. На Пенелопу. На Матильду. Але ніколи — з таким запалом, з такою люттю, майже з особистою образою.

Евеліна.

Ейден упіймав себе на тому, що подумки повторює її ім’я. Так, заперечувати було б нерозумно: з її появою в домі справді стало… інакше. Гучніше. Жвавіше. Хаотичніше. Та цей хаос його не дратував. Навпаки — викликав дивне, незвичне відчуття, якому він поки що не знаходив назви.

Він і досі перебував під важким враженням від поїздки до короля. Розмова була непростою. До двору дійшли чутки. Натяки. Напівправда. Король ставив запитання — обережні, але наполегливі. Ейден відповідав чесно… і все ж не до кінця. Уперше в житті. Але він не міг розкрити таємницю Лайли. Нікому. Навіть королю. Навіть якщо за це доведеться розплачуватися недовірою. Нехай він ризикує впасти в немилість, втратити посаду — нехай так. Але Ейден захистить доньку за будь-яку ціну.

Та король був розумним. І чутливим до фальші. А що, як запідозрить? А що, як вирішить докопатися до істини? Дізнається, наскільки «незвичайні» діти в його радника.

З цими похмурими думками Ейден повертався додому — напружений, насторожений, готовий до найгіршого.

І раптом побачив їх.

У дворі, на свіжому снігу, його діти ліпили сніговика. Котили снігові кулі, падали, сміялися, бруднилися, верещали від захвату. А поруч із ними — їхня нова няня. Зі скуйовдженим волоссям, рум’яними щоками й абсолютно щирим сміхом.

Вони були… звичайні. Просто двоє п’ятирічних дітей. Щасливих. Живих.

Ейден завмер. Він давно не бачив їх такими. А може… ніколи?

У грудях кольнуло щось тепле й несподіване.

Він, людина порядку, контролю й розрахунку, раптом відчув дивне, невластиве йому бажання — підійти до них. Приєднатися до цієї простої метушливої забави. Зліпити сніговика. Промочити рукавиці.

Він насилу переборов незрозумілий порив і рушив не до них, а до дверей.

І в цю мить у нього влучив сніжок.

Холодний удар по щоці. Сніг — за коміром, по шиї, під пальто. Ейден, який звик завжди тримати все у своїх руках, усе контролювати, був дезорієнтований. Стояв і безпорадно кліпав, відчуваючи, як тане крижана вода за пазухою.

Так, ця нова няня — просто квінтесенція непередбачуваності!

Ейден подумки фиркнув. Ні, він цього так не залишить. Він іще не знав як, але помститься. Обов’язково. Колись. Виявить підступність. Зіб’є її з пантелику так само, як вона його.

В уяві промайнула сцена: Евеліна поруч із ним, широко розкриті зелено-карі очі, збите дихання, розгубленість, обурення… От тільки що він має зробити, щоб викликати в неї таку реакцію? Теж атакувати сніжком?

Ейден усміхнувся — абсолютно ірраціональні думки.

Саме в цю мить Фредеріксен якраз закінчила зачитувати свої нотатки, і ще раз підкреслила, як згубно нова няня впливає на дітей.

— Я поговорю з нею, — коротко сказав Ейден.

Вони вийшли з кабінету разом.

Фредеріксен і далі не могла заспокоїтися. Вона радила — майже вимагала — подумати про звільнення, допоки «ситуація не вийшла з-під контролю».

І тут у кінці коридору з’явилася Евеліна. Вона йшла швидким кроком, притискала до себе якісь коробки і дитячу гойдалку-конячку. Що? Невже ту саму? Ейден упізнав її. У пам’яті виринув уривок дитинства — скрип дерева, радісний сміх, задоволена усмішка діда. Він і не знав, що вона збереглася. Де Евеліна її знайшла?

Та часу на спогади не було. Події почали розвиватися стрімко й катастрофічно.

Евеліна раптом спіткнулася, втратила рівновагу й гепнулася на підлогу разом із коробками. Їхній вміст розлетівся всім коридором — це були старі іграшки.

У Ейдена тривожно тьохнуло у грудях — йому здалося, що його няня могла сильно забитися. Він кинувся допомогти їй підвестися.

А коридором розносилися холодні слова Фредеріксен:

— Ось, ваша світлосте, помилуйтеся. Про що я вам і говорила. Вона не лише принесла в дім негігієнічну тварину, а ще й тягне сюди якийсь мотлох. Скоро особняк перетвориться на балаган!

Евеліна, хоч і виглядала розгубленою, сама підвелася на ноги ще до того, як Ейден устиг підійти.

— Не забилися?

— Ні, — вона похитала головою. — Жива й неушкоджена.

Ейден обернувся до Фредеріксен і вже збирався щось сказати, коли раптом його увагу зачепила дивна деталь. Край її темної спідниці — зовсім трохи, ледь помітно — димів, ніби на тканину щойно впала іскра з каміна. Тоненька сизувата цівка здіймалася вгору й одразу ж танула в повітрі. Фредеріксен, захоплена своєю тирадою, нічого не помічала.

Ейден напружився. Та швидко заспокоїв себе. Якби Лайла була поруч, можна було б подумати, що це прояв її магії. Але малеча зараз спить, а отже… схоже, й справді пустує камін. Фредеріксен проходила повз нього, коли виходила з кабінету. Що ж, у старому будинку всяке трапляється. Та дивне відчуття не відпускало його ще кілька секунд, аж поки димок не розтанув, і Ейден остаточно втратив інтерес до спідниці Фредеріксен.