Розділ 23. Про скарби і закон рівноваги

Евеліна зробила крок усередину — вдихнула… і вже не змогла видихнути. Перед її поглядом постали зовсім не мітли та граблі, не запчастини до возів — не те, чому й належало б бути в господарській прибудові.

Тут були скарби.

Ні, не скрині із золотом чи діамантами. Не скарби в звичному розумінні. Але для неї — дизайнерки інтер’єрів за освітою й покликанням — усе, що вона бачила перед собою, і було справжнім скарбом.

Навіть повітря тут було іншим: густим, насиченим запахами пилу, старого дерева, металу і чогось невловимо теплого — як аромат давно зачиненої скрині зі спогадами. У її рідному світі все, на що зараз дивилися очі, назвали б антикваріатом і раритетами.

Кімната була просторою, з високою стелею й вузькими вікнами, крізь які зимове світло проникало несміливими смугами. Та справа була не в розмірах. Увесь простір — від стін до самого центру — був заповнений речами. Ніби сюди десятиліттями зносили фрагменти минулого життя.

Крісла з вигнутими ніжками й затертими підлокітниками.

Буфет з потемнілим склом, на якому ледь виднілися візерунки.

Комоди з трохи перекошеними шухлядами — наче вони втомилися зберігати свої таємниці.

Годинники — підлогові, настінні, камінні — мовчазні, але все одно величні.

Канделябри, статуетки, дзеркала, порцелянові фігурки, шкатулки, рамки без картин…

— Ого… — ледве чутно видихнула Евеліна, ніби боялася сполохати урочисті тіні минулого, що наповнювали цей простір.

Вона повільно рушила вперед, майже навшпиньки, немов опинилася в музеї без доглядачів. Провела пальцями по різьбленій спинці крісла — дерево було тепле, живе. Зазирнула в прочинену шухляду комода — всередині лежали пожовклі стрічки, уламки брошок, ґудзики, які давно вже не носять, але які пам’ятають.

Її дизайнерська душа тріумфувала.

Кожна річ ніби шепотіла: візьми мене, поверни мене до життя.

Вона кружляла кімнатою, геть втративши лік часу, і уявляла, як усе це можна оживити. Ось це крісло — поставити біля каміна, з новим текстилем, що підкреслить форму. Ось той буфет — у їдальні, якщо зняти зайвий лак і дати йому «дихати». А цей канделябр… о, він чудово виглядав би в дитячій — не пафосно, а казково.

Спочатку вона навіть не замислювалася, хто, коли й навіщо зніс сюди всі ці речі, і лише потім — раптово — прийшло усвідомлення.

Вони тут тому, що від них відмовилися.

Колись вони прикрашали маєток. Колись були потрібними. А потім… час, мода, нові смаки, прагнення до «порядку» — і все це опинилося тут. Закинуте недбало, без системи. Хтось вирішив, що ці речі вже відслужили своє.

Еге, трапився б їй такий склад антикваріату в минулому житті — вона знайшла б застосування кожній дрібничці. Кожнісінькій! Вона б врятувала їх, відреставрувала, підкреслила їхній характер, не стирала б слідів часу, а зробила б їх перевагою.

І тут її погляд упав на дерев’яну гойдалку у формі коника.

Він стояв трохи осторонь, ніби ніяковів. Великий, важкий, із потертою фарбою й трохи облущеним боком. Та форма була ідеальною. Лінії — плавними. Морда — до смішного добродушною. У цього коника був характер — лагідний, привітний. Він мріяв катати на своїй спині малюків.

Евеліна підійшла ближче:

— Як же тебе могли сховати сюди? Це ж злочин!

Це диво неодмінно треба було забрати звідси. Евеліна його відновить. І близнюків до справи залучить. Вона вже бачила цього коника в дитячій. Бачила, як Лайла сміється, розмальовуючи гриву рожевим. Як Максиміліан зосереджено виводить сині й бірюзові смужки. Спільна робота. Радість. Історія.

Та не встигла вона намилуватися одним скарбом, як її погляд упав на інший.

Ковзани!

Старі, але міцні. Шкіра потріскалася, та не «померла». Леза потьмяніли, але були цілі. Ковзани цілком можна привести до ладу. Евеліна вміла працювати зі шкірою.

Вона підняла їх, покрутила в руках — і серце тьохнуло. Максиміліанові підійдуть… і Лайлі теж, якщо надягнути товсті шкарпетки. Близнюки могли б користуватися ними по черзі. Хоча чи вміють вони кататися? Евеліна була майже впевнена, що ні. Та й чи дозволить Ейден їй вивести дітей на міський ковзанярський майданчик, якщо він наклав сувору заборону на прогулянки в людних місцях?

В усякому разі здаватися вона не збиралася. Буде переконувати! У неї в запасі є кілька аргументів.

Перед виходом Евеліна не втрималася й прихопила ще кілька скарбів: коробку зі старими іграшками, кумедну дзиґу, дерев’яну колісницю на коліщатах, порцелянові фігурки тварин. Взяла б більше, але вже забракло рук. Усе це можна буде оновити разом із малюками. Іграшки стануть як нові. Ні — кращі за нові! Адже це години захопливої спільної творчості.

Щаслива, трохи захекана, вона вийшла з флігеля, впевнена, що ще не раз сюди повернеться. І лише на порозі згадала, навіщо взагалі приходила. Вона ж так і не знайшла відповіді на запитання: що ж усе-таки робила тут Фредеріксен? З ким розмовляла?

Думка про Фредеріксен неприємно вколола. Настрій трохи затьмарився. Евеліна згадала, що управителька присвятила останню годину скаргам і зачитуванню вмісту свого коричневого блокнота. І тепер Ейден, без сумніву, у гніві шукає Евеліну, щоб влаштувати прочуханку.

Розмови на гострі теми не уникнути. І до всіх уже накопичених тепер додасться ще одна — про ті скарби, які вона знайшла у флігелі. І хай усі ці припорошені пилом речі давно закинуті й забуті та їхня доля мало кого хвилює, їй однаково потрібно отримати дозвіл на реставрацію. І якщо відновлення коника та інших іграшок навряд чи викличе заперечення, то за ковзани доведеться поборотися.

Вона зайшла до будинку, роззулася й рушила коридором, притискаючи до себе цінні знахідки. І тут почула голоси. З дальнього кінця коридору їй назустріч ішли Ейден та Фредеріксен.

А далі все сталося так швидко, що Евеліна не встигла усвідомити, що відбувається.

Щось стрімке з голосним цокотом пронеслося біля її ніг. Вона не помітила цього «бігуна» вчасно, бо огляд їй закривав вантаж у руках.