Розділ 21. Дуже конкретна обіцянка

Напружена тиша тривала недовго. Обстановку розрядила Лайла. Вона стрімко підбігла до батька, вхопила його за руку й одразу ж заговорила, без жодних пауз ані між думками, ані між словами, ані навіть між вдихами:

— Тату, дивися, це наш сніговик! Ми його всі разом ліпили! Оце вухо зробив Максиміліан, а оце — я! Вуха трохи завеликі, але так навіть краще, правда ж? Бо якби в сніговика були маленькі вушка, він би нічого не чув і йому було б сумно, а з великими йому буде весело. Тобі подобається? Він дуже гарний, хоч і не рожевий. А в чарівній країні він був би рожевий. Там узагалі все рожеве. Навіть їжаки. І Пихтик теж був би рожевий!

— Пихтик?.. — перепитав батько з тим самим виразом обличчя, який буває в людини, що раптово опинилася у вирі розмови, розпочатої задовго до її появи.

Евеліна ледь стримала усмішку.

Якби існували змагання з передавання максимальної кількості інформації за мінімальний час, Лайла безперечно посіла б перше місце — і при цьому ще встигла б поставити кілька уточнювальних запитань.

Вона продовжувала і навіть не помічала розгубленості батька:

— Так, навіть Пихтик. Розумієш, Ліна розповідала нам казку про чарівну країну! Там усе таке гарне, і кожен бачить її по-своєму. Я бачила рожеву, а Максиміліан — синьо-бірюзову, бо він любить море. А ще Ліна вчить нас читати! Я вже знаю багато літер. Дуже-дуже багато. П’ять… або навіть сто! Я скоро сама зможу читати. Навіть ті великі книжки без картинок, що стоять у тебе в кабінеті.

Лайла підняла на батька серйозний, майже вимогливий погляд.

— Тату, а про що ті книжки? Там є такі ж цікаві казки, як у Ліни?

Ейден спантеличено потер підборіддя.

— У тих книжках… — обережно почав він, ніби ступав по тонкій кризі, — казок немає. Це книжки для дорослих. Географія, історія, економіка…

— І жодної казки? А навіщо тоді дорослішати, — одразу ж уточнила Лайла зі щирим здивуванням, — якщо дорослі читають книжки, де немає казок?

Здавалося, Ейден не одразу міг знайти відповідь. Говірке лисенятко остаточно його спантеличило. Якщо Греймонт і був розлючений сніжком, який з вини Евеліни влучив просто в нього, то, здається, в цю мить він був не в змозі зосередитися на цьому почутті. Тут би встигати бодай за думками Лайли. Він глянув на Евеліну, і їй здалося — навіть із чимось схожим на розгублену усмішку. Це що, прохання про допомогу?

Гаразд, мабуть час втрутитися. Вона підійшла ближче й долучилася до розмови.

— Насправді ті книжки зовсім не нудні. У них іде мова про те, як влаштований світ, як люди живуть у різних країнах, як мандрують незвіданими землями…

— Як Лія і Мей у чарівній країні?

— Майже. Хоча країни там і не чарівні, але не менш дивовижні. Може, там і немає рожевих їжачків, зате є рожеві птахи.

Хоч Евеліна й не дуже добре знала географію цього світу, їй згадалося, що Вень-Чан якось згадував про фламінго, які мешкають в одній із країн, якою він мандрував. Ось і стала ця інформація в нагоді.

— Рожеві птахи… — мрійливо проговорила Лайла й задоволено кивнула, ніби отримала вичерпне пояснення й достатньо аргументів, щоб захотіти дорослішати. На цілу хвилину вона замовкла, вочевидь даючи волю уяві.

Цього часу Ейденові вистачило, щоб нарешті повернути собі ініціативу.

— Я дещо привіз вам зі столиці, — звернувся він до дітей. — Біжіть у дім. Я зараз прийду до дитячої й усе покажу.

Лайла видала захоплений писк, Максиміліан мовчки, але з помітним ентузіазмом розвернувся, і за мить обоє зникли в домі. Евеліна рушила слідом.

Коли вона проходила повз Ейдена, той демонстративно струсив з коміра залишки снігу, нахилився трохи ближче й тихо, майже лагідно мовив:

— Не думайте, що вам це зійде з рук.

Евеліна відчула, як у ній щось клацнуло — зарано вона зраділа, що Ейден забув про інцидент.

Він подивився на неї моторошно багатозначно.

Це було не роздратування.

Це була обіцянка.

І дуже, дуже конкретна.

От тільки вона ніяк не могла зрозуміти — чого саме їй тепер чекати. Яким чином Ейден збирався помститися?