Розділ 20. Дуже влучний промах

Евеліна любила вдалі ранки, а цей виявився особливо чудовим. Принаймні — до тієї миті, коли сталася приголомшлива розв’язка.

Довгий час вона перебувала у тому чарівному настрої, коли світ здається привітним, думки — світлими, а кава — незвичайно смачною. Кавові посиденьки з Патті та Вень-Чаном, східна легенда з несподіваним фіналом, м’яке зимове світло за вікном — усе це склалося у відчуття правильного, теплого початку дня.

Оптимізму додавало й те, що їжачок поводився взірцево й не завдавав жодних клопотів — просто спав. Евеліна плекала надію, що він впав у зимову сплячку, як йому й належить у цей час.

Після сніданку вона вирішила, що було б злочином змарнувати такий чудовий настрій і таку гарну погоду. Нічна заметіль ущухла, ніби її й не було. Сніг лежав рівний, іскристий, сонце світило по-зимовому чесно — не зігрівало, але тішило. Повітря було свіже, підбадьорливе, таке, що хотілося дихати на повні груди.

Евеліна пам’ятала про сувору заборону Ейдена виводити дітей у людні місця, тому вирішила, що двір маєтку — цілком придатна територія для пригод. Тим паче, що снігу там було вдосталь, а небезпек — рівно стільки, скільки потрібно для веселих ігор.

— Будемо ліпити сніговика! — оголосила вона близнюкам, щойно вони вийшли надвір.

Лайла захоплено заплескала в долоні й одразу ж почала коментувати, яким він має бути: високим, добрим, з гарним обличчям і обов’язково з вушками. Максиміліан мовчки взявся до справи — і, на подив Евеліни, з великим ентузіазмом.

Вони формували снігові кулі, штовхали їх, сміялися, падали в сніг і знову підводилися. Лайла щебетала без угаву, а Максиміліан був незвично жвавим і активним — навіть сміявся, коли снігова куля зненацька повертала вбік.

Невдовзі біля входу до маєтку виріс сніговик: три кругленькі кульки, гілки-руки, вугільні очі й рот, морквяний ніс. Він вийшов трохи кривуватим, але неймовірно добродушним.

— Йому потрібен капелюх! — винесла вердикт Лайла.

Евеліна подумки перебрала варіанти й вирішила, що для цього ідеально підійде, наприклад, відро. Вона згадала про господарську будівлю на задньому дворі і дала близнюкам завдання:

— Зліпіть нашому сніговому чоловічку вушка. А я пошукаю йому головний убір.

Вона рушила до флігеля.

Навіть господарська будівля у Греймонтів виглядала не як сарай, а як маленький замок — ґрунтовний, строгий, із кам’яними стінами й важкими дверима. Евеліна зайшла всередину — і раптом почула приглушений голос. Ніби хтось розмовляв у одній із кімнат флігеля. Вона мимоволі прислухалася…

Фредеріксен.

Її манеру говорити важко було не впізнати.

Та голосу співрозмовника чути не було. Управителька що, розмовляє сама з собою?

Цікавість підштовхнула Евеліну навшпиньки пройти коридором углиб.

Репліки Фредеріксен стали трохи більш розбірливими. Вона говорила різко, невдоволено, з притаманною їй крижаною інтонацією. З усього виходило, що вона когось сварить. Але той хтось уперто мовчить.

Ситуація по-справжньому заінтригувала Евеліну. Вона точно знала: ані Патті, ані Вень-Чан у флігелі перебувати в цю мить не могли. А більше в маєтку нікого не було.

Евеліна завмерла, потім обережно зробила ще кілька кроків уперед. Окремі слова стали виразнішими — докори, роздратовані зауваження, суворі формулювання.

Евеліна ледве не розсміялася. Складалося стійке враження, що управителька відчитує… саму себе.

Евеліна не бажала бути поміченою, тому тихенько схопила перше-ліпше відро й так само безшумно залишила флігель, прикривши двері. І хоча цього разу вона поспішно відступила, але пообіцяла собі спробувати розгадати цю несподівану загадку пані Фредеріксен. Схоже, до неї варто придивитися уважніше.

Коли Евеліна повернулася до дітей, Лайла сяяла.

— Ліно, дивіться! — гордо сказала вона.

У сніговика й справді з’явилися вушка. Одне було трішки більше за інше, але саме це робило його особливо милим.

— Це найгарніший сніговик, якого мені доводилося бачити, — щиро замилувалася Евеліна. — І з найкрасивішими вушками.

Вони разом надягли йому на голову капелюх-відро, і малеча завмерла у німому захваті. Втім, довго мовчати балакуче лисеня не змогло.

— Він буде сніговим дворецьким! — оголосила Лайла. — Зустрічатиме гостей!

Евеліна усміхнулася, але десь усередині кольнуло. Навряд чи хтось із гостей завітає до маєтку найближчим часом — Ейден не бажає бачити тут сторонніх.

Лайла захоплено метушилася коло «снігового дворецького», доводячи його до досконалості, а Максиміліан почав втрачати інтерес до цієї забави. Він знову став задумливим. Може, у нього виникли ті самі сумні думки, що й в Евеліни?

Треба було вигадати нову гру.

— А давайте влаштуємо сніжний бій! — запропонувала вона. — Ліпитимемо сніжки й кидатимемо одне в одного. Переможе той, хто зуміє ухилитися від атаки.

Очі Лайли хитро заблищали.

Поки Евеліна нахилилася зліпити сніжну кульку, перший «снаряд» уже влучив їй у спину.

Вона дзвінко розсміялася під такий самий веселий дитячий регіт, різко обернулася і жбурнула свій сніжок.

Вона не цілилася в дітей. Навмисне. Хотіла, щоб сніжна кулька пролетіла повз них — високо над їхніми головами.

І вона справді пролетіла над головами дітей, але не зовсім повз… тобто ні в Лайлу, ні в Максиміліана вона не влучила — зате полетіла далі й вразила іншу ціль.

Цією ціллю виявився…

Ох, та невже???

Евеліна отетеріла.

Ейден???

Він уже повернувся зі своєї поїздки до короля?

Як же вчасно. Вони з дітьми так захопилися іграми, що вона й не помітила, що голова родини наближається до будинку.

Тепер він, звісно, вже не йшов. Стояв неподалік ґанку, весь білий від снігу й трохи… приголомшений…

Він поставив саквояж на доріжку й повільно змахнув сніг зі щоки… струсив його з коміра свого дорогого дорожнього пальта і з волосся…

— Тату! — пискнула Лайла.