Розділ 18. П’ять талановитих сестер

Вень-Чан неспішно зробив маленький ковток кави, глянув у вікно, де білими барвами розквітав зимовий ранок, і почав свою історію.

— У падишаха було п’ятеро дочок.

— П’ятеро? — мимоволі вихопилося в Патті.

— Рівно стільки, скільки потрібно, щоб жодна сімейна рада ніколи не була одностайною, — усміхнувся Вень-Чан.

— Оце вже ні, — махнула рукою Патті, — навіть десять жінок цілком спроможні дійти згоди між собою. Якщо, звісно, мова не про жінок на кухні. Кухня має належати одній, — розсміялася вона.

— Не смію сперечатися з прекрасною феєю чарівних десертів, — схилив голову Вень-Чан і продовжив: — Усі дочки падишаха були надзвичайно вродливі. І кожна — по-своєму обдарована. Алііза співала. Так ніжно, що в людей завмирало серце. Зульнара бездоганно володіла мистецтвом танцю. Пальміра була неперевершеною оповідачкою і знала десятки прекрасних легенд. Тапіра ткала килими… такі, що візерунки на них здавалися живими. А наймолодшу дочку звали Наям…

Він зробив паузу, відпив кави й додав:

— Вона мала особливий дар — чудово готувала.

Евеліна підвела брови.

— Просто готувала?

— У Країні Кочових Барханів кулінарію вважають одним із найвищих мистецтв — на рівні з поезією та музикою.

— Оце правильно, — задоволено хмикнула Патті.

— Падишах дуже пишався дочками. І мріяв видати їх заміж за достойних чоловіків, — вів далі Вень-Чан. — А найбільш гідним вважався принц Алзумаруд — син падишаха сусідньої країни… Країни Південних Морів.

— Південних Морів… — мрійливо протягнула Патті.

— О, це чудова країна, — підхопив Вень-Чан. — Узбережжя теплого моря. Пальми, кокоси, вічне літо. Там навіть вітер пахне фруктами, — він усміхнувся й додав із легкою іронією: — І, звісно ж, там вважають, що зими не існує. Втім, Зиму їхня легковажність не дуже засмучує — але це вже зовсім інша історія.

Евеліна всміхнулася, бо здогадалася, яку саме історію про Зиму має на увазі Вень-Чан.

— Усі дочки падишаха мріяли стати обраницею Алзумаруда, — продовжив він. — Усі, крім однієї. Наймолодшої. Наям.

— Вона… вважала, що їй ще зарано виходити заміж? — припустила Патті.

— Річ не в цьому. Серце Наям давно належало іншому, — пояснив Вень-Чан. — Її коханого звали Рад’яр. Він був учнем головного алхіміка при палаці.

Патті здивовано кліпнула:

— Падишах тримав при дворі алхіміка?

— При дворі падишаха було все, — відповів Вень-Чан. — Навіть те, чого краще б не було. Та алхімік, слід визнати, був корисний: він умів створювати речі, які всі вважали дивовижними, а насправді це були просто… правильні пропорції.

Він усміхнувся якимсь своїм думкам і знову повернувся до головного:

— Рад’яр був пристрасною, захопленою натурою. Любив експерименти. І Наям теж їх любила. От тільки він експериментував у алхімічній лабораторії, а вона — на кухні. Вони відчували спорідненість душ.

Евеліна відзначила для себе, наскільки добре Вень-Чан знав усе, що стосувалося Наям. Вочевидь, вони товаришували, і вона йому довіряла. Хоча хіба можна не довіряти цьому філософу-пройдисвіту, який викликає симпатію до себе з першого слова?

— Наям і Рад’яр приховували свої почуття, — вів далі Вень-Чан. — Рад’яр хотів прославитися. Зробити велике відкриття. Тоді він міг би просити руки Наям у падишаха. Уславленому алхіміку падишах не відмовив би.

— І вона чекала… — тихо мовила Патті.

— Терпляче, — підтвердив Вень-Чан. — Але життя не завжди винагороджує терплячість. Часто його улюбленцями стають ті, хто сходить зі шляху і з головою поринає в пригоди. Перипетії чекали й Наям. До палацу несподівано завітали гості. Принц Алзумаруд і його батьки — правителі Країни Південних Морів.

Вень-Чан описав, як зрадів падишах і запропонував принцу обрати собі за дружину одну з його дочок — ту, яка сподобається найбільше.

— Він наказав їм продемонструвати свої таланти, — продовжив Вень-Чан. — Алііза мала співати, Зульнара — танцювати, Пальміра — розповідати легенди, Тапіра — виткати диво-килим, а Наям… влаштувати бенкет. І все це — на святі, яке падишах звелів підготувати для гостей за десять днів.

— Уявляю, яке суперництво за принца влаштували старші сестри, — зауважила Патті.

— Так, усі вони хотіли йому сподобатися. Та не встиг ще сплинути відведений час, як Алзумаруд прийшов до падишаха і сказав: “Я вже визначився. Я обираю Наям”.

Патті ахнула.

— Що тут почалося… — похитав головою Вень-Чан, наче пригадав весь той придворний переполох. — Старші дочки були глибоко засмучені, що їхнім мріям не судилося здійснитися. Та найбільше була розбита горем сама Наям. Вона прийшла до батька й зі сльозами благала не віддавати її за Алзумаруда. Сказала, що не готова до шлюбу.

— Вона не розповіла про Рад’яра? — вирвалося в Евеліни.

— Ні, — відповів Вень-Чан. — Побоялася. Падишах міг розгніватися й вигнати юнака з палацу.

— І чим же закінчилася її розмова з батьком?

— Він не почув її благань. Вважав, що страх перед шлюбом мине. Адже наречений достойний — кращого годі й бажати. Та й союз був вигідний для добрих відносин між двома країнами.

У Евеліни завжди викликали суперечливі почуття ці середньовічні шлюби задля політичної стабільності. І де ж тут, скажіть на милість, щасливий фінал?

— Старші дочки теж прийшли до батька, — продовжив Вень-Чан. — Вони просили не скасовувати свято. Кожна сподівалася підкорити принца своїм талантом, щоб він передумав і обрав саме її.

— Ну хоч на їхні прохання падишах відреагував схвально?! — з усім запалом своєї палкої натури вигукнула Патті.

— Так, — кивнув Вень-Чан. — І Наям зрозуміла: це її шанс. Адже сестри такі вродливі й обдаровані. Та чим ближче був день свята, тим наполегливішими ставали залицяння принца. Здавалося, ніщо не змусить його передумати. Тоді Наям зважилася на відчайдушний крок. Вона зізналася Алзумаруду, що не кохає його, що він не торкає жодної струни її серця. Просила обрати одну зі старших сестер. Але принца це лише розвеселило. Він сказав, що тепер хоче добитися її ще дужче.