Розділ 17. Морозний ранок і гаряча кава

Ніч у Евеліни видалася неспокійною.

Вона кілька разів прокидалася, крутилася, то натягувала ковдру, то скидала її, вдивлялася в темряву та знову заплющувала очі — і щоразу думки вперто поверталися до одного й того ж.

До Максиміліана.

До його тихого, майже дорослого голосу.

До того страшного, безглуздого: «ми неправильні».

Він це про пірокінез? Серце знову й знову стискалося.

Він сказав це так просто. Без надриву. Буденно. Наче давно вже змирився з думкою, що дорослі йдуть, бо з ним і з сестрою щось не так.

Евеліна злилася. На світ. На дорослих. На всіх тих нянь, які приходили і йшли. І особливо сильно — на ту невідому жінку, яку Максиміліан назвав мамою.

Вона теж пішла…

Чому?

Злякалася? Небезпечного дару доньки, дивних загорянь, пліток? І просто втекла — як згодом тікали інші?

Думка була така гірка, що Евеліна різко сіла в ліжку.

Адже вона вчора… вона ж пообіцяла.

— Я вас не залишу, — прошепотіла вона в темряву, ніби перевіряла, як ці слова звучать тепер, на холодну голову.

Пообіцяла — і анітрохи не шкодувала.

Це було не зважене рішення. Не продуманий крок. Це було щось інше. Сильне, чесне, таке, що вирвалося саме. Таке, що не могло не прозвучати.

А що, як Ейден вирішить, що вона — погана няня? Що надто емоційна, надто свавільна, надто… неправильна? І ще та мегера з коричневим блокнотом підливатиме олії у вогонь.

Звільнить — і все.

Від цієї думки всередині щось обурено піднялося.

— Хай тільки спробує! — пробурмотіла Евеліна, зариваючись у подушки.

Ранок розставив усе по місцях.

Світанок був тихий, сніжний, світлий. І разом із першими променями сонця в Евеліні, як завжди, прокинувся її впертий оптимізм.

Гаразд. З цим розбереться потім.

Вона переконалася, що близнюки ще солодко сплять, і рушила на кухню — по найнадійніший засіб проти нічних тривог.

По каву.

На кухні вже повним ходом господарювала Патті. На плиті тихо булькотіла турка, а в повітрі витав густий, насичений аромат кави — терпкий, теплий, затишний.

— Добрий ранок! — вигукнула Патті так радісно, ніби саме прихід Евеліни був головною подією цього ранку. — Я маю стільки новин!

Евеліна ще не встигла сісти за стіл, як перед нею матеріалізувалася чашка. Напій був обпікаюче гарячий, над поверхнею здіймалася пара, дражнила нюх. Евеліна аж заплющила очі від задоволення. Чи буває щось краще за морозний зимовий ранок, що заглядає у вкрите інієм вікно, коли ти грієш долоні об теплі фарфорові боки чашки?

Виявляється, буває. Все те саме — плюс приємна компанія.

До кухні беззвучно, як завжди, увійшов Вень-Чан.

Йому теж дісталася його законна порція кави. І ранковий ритуал розпочався. Так, саме так Евеліна вирішила називати ці десять хвилин кавових посиденьок. Чомусь здавалося, що вона вже сотні разів отак пила каву разом із Патті та Вень-Чаном — і ще сотні таких ранків у них попереду.

— Найголовніша новина на сьогодні… — Патті зайшла з козирів і одразу видала те, що найбільш жваво обговорюють мешканці острова, — учора Ніна, сестра Олівера, попри все вирішила поговорити з Розаліндою й прийшла до неї в аптеку.

— І? — заінтриговано нахилилася вперед Евеліна.

— І, всупереч побоюванням остров’ян, розмова вийшла… хорошою. Навіть дуже. Розалінда сказала, що не тримає на дівчинку зла. Навпаки — захоплюється її сміливістю. Мовляв, не кожна дванадцятирічна на таке зважилася б.

— Але?.. — обережно уточнила Евеліна.

— Але, — зітхнула Патті, — на прохання Ніни дати братові ще один шанс Розалінда відповіла відмовою. Бо, з її слів, він не має й малої краплини рішучості, властивої його сестрі.

Евеліна похитала головою. На жаль, саме чогось такого вона й чекала.

— А ввечері, коли Олівер таки з’явився в аптеці — вперше після всього цього, — Розалінда спілкувалася з ним холодно й чемно, наче з випадковим покупцем. А він стояв, бідолаха, розгублений. Навіть не наважився глянути їй у вічі. З третьої спроби якось видушив назву ліків — і все.

— Еге… — з досадою зітхнула Евеліна.

— Ситуація поки що, м’яко кажучи, гірше нема куди, — підсумувала Патті. — Але я не втрачаю надії. Раптом магія прийдешніх свят якось допоможе.

Насправді вже тоді в голові Евеліни промайнула одна ідея — як допомогти Оліверу. Та думка була нечітка, неоформлена. Потрібен був час, щоб вона вляглася й набула ясних обрисів.

— До речі, про свята! — пожвавішала Патті. — Завтра відкриття сніжного дитячого містечка. Це гордість Ліреї. Як би мешканці Великої Землі не задирали носи, але всі визнають: наше снігове містечко — найбільше, найгарніше і найдивовижніше у всьому королівстві. Щоправда, завтрашнє відкриття під загрозою. Після нічної хуртовини роботи побільшало. Міський голова просить усіх, хто має таку можливість, сьогодні допомогти завершити будівництво.

— І ти підеш? — спитала Евеліна.

— Нас із кузиною запросили готувати гарячі напої для добровольців-будівельників. Але, боюся, їй доведеться впоратися самій… — Патті емоційно розвела руками. — Я ж не можу піти раніше й залишити вас без вечері.

— Авжеж можеш, люба Патті, — усміхнувся Вень-Чан. — Я приготую вечерю.

Патті витріщилася на нього.

— Ти?!

— Безперечно. Як кажуть у нас у Країні Вічного Сходу, якщо хочеш увечері відчути гармонію зі світом після перипетій прожитого дня, треба довго медитувати… або приготувати смачну вечерю.

— А це тебе не надто обтяжить? Ти… ти вмієш?

— Як сказати… — у його розкосих очах промайнули насмішкуваті іскорки. — Свого часу я навіть служив на кухні великого падишаха.

— Що?! — водночас здивовано видихнули Патті й Евеліна.

— Це було давно, — незворушно продовжив Вень-Чан. — У молодості, коли я багато мандрував, доля занесла мене до Країни Кочових Барханів. Цікавий край. Спекотні безлюдні пустелі та квітучі оази. Палац падишаха налічував дві сотні розкішних покоїв, а кухня займала ціле крило. Там я й працював. Щоправда, недовго. Лише три місяці. Потім падишах вигнав мене з ганьбою.