Розділ 16. Де закінчується казка

День, сповнений пригод, нарешті добіг кінця. За вікном тихо співала завірюха, виростали білі замети. Близнюки лежали у своїх ліжечках під теплими ковдрами — втомлені, готові заснути. І залишався останній на сьогодні ритуал — казка на ніч.

Вчора Евеліну дуже виручила книжка, що так вчасно знайшлася в шухляді комода. Але тепер доведеться викручуватися самій. Втім, це її зовсім не лякало. Сьогодні вона відчувала в собі сили вигадати для малюків казку самотужки.

Вона сіла в крісло-гойдалку й почала оповідати:

— Жили-були двоє чудових малят: брат і сестра. Звали їх Лія і Мей.

— Їм теж було п’ять років? Як нам? — вирішила уточнити Лайла, визираючи з-за полога балдахіна.

— Так. Їм теж було п’ять, — підтвердила Евеліна. — І якось одного разу вони потрапили до дивовижної чарівної країни.

— Справжнісінької? — захоплено перепитала Лайла, підводячись на ліктях.

— Справжнісінької, — знову підтвердила Евеліна.

— А там усе рожеве? — з надією спитала дівчинка. — Якщо країна чарівна, там же має бути гарно.

Евеліна трохи погойдалася в кріслі і сказала:

— У тій країні кожен бачить її такою, якою хоче. Лія бачить усе рожевим — бо любить рожевий колір. А Мей бачить усе у синьо-бірюзових барвах. Бо любить море. А море має саме такий відтінок в сонячний день.

Лайла мрійливо зітхнула:

— Значить, там усе-усе рожеве: і дерева… і квіти… і будинки… і небо… і сонце… і зорі…

(пауза)

— І їжачки!

Евеліна всміхнулася:

— І їжачки теж.

Лайла вже не лежала, а сиділа в ліжечку, і зовсім не виглядала готовою засинати. Евеліна зрозуміла, що казку треба зробити трошки нуднішою — інакше малеча ще довго не заспокоїться.

— Отже, — продовжила вона. — Лія і Мей узялися за руки та й пішли до замку доброї чарівниці. Вони йшли луками, полями, лісами, пагорбами, йшли й ішли, й ішли… — мовила вона монотонно.

— А замок у чарівниці рожевий? — знову визирнула з-під балдахіна Лайла. — А в замку є фонтани? У замках завжди є фонтани. Нехай будуть, добре? Вони такі красиві! І теж рожеві! І якщо вода в чарівній країні рожева, то й дощ там рожевий. Правда, Ліно? Навіть дощ! Я не люблю дощ, бо він сірий. Але якби дощ був рожевий, я б його дуже-дуже любила. А ви, Ліно? Ви б любили рожевий дощ?

— Звісно, — тихенько засміялася Ліна.

Її так зворушувала ця маленька мрійниця, що вона була готова слухати її вічно. Але так не годиться. Дитині час спати.

— А тепер давай ти заплющиш оченята і лежатимеш зовсім-зовсім тихенько, бо Лія і Мей увійшли до чарівного лісу, де шуміти не можна. Інакше він розчаклується і стане звичайним.

— Добре, — зітхнула Лайла і слухняно затихла.

Евеліна продовжила ще більш тихим голосом:

— У чарівному лісі було дуже гарно. Співали птахи, кружляли метелики. Але Лія і Мей ішли надто довго. Вони втомилися. Очі в них злипалися. І тут вони побачили маленький будиночок. Казковий і дуже затишний. Усередині нікого не було… зате стояли два ліжечка. Одне — під рожевим балдахіном. Друге — під бірюзовим. Вони лягли на м’якенькі перинки… укрилися теплими ковдрами… і відразу відчули, як їм добре й спокійно… Очі заплющилися…

Слова стали повільнішими. Крісло тихо погойдувалося.

Здається, спрацювало.

Було чути, як Лайла ледь помітно засопіла. А Максиміліан мовчав уже давно — Евеліна була впевнена, що він випередив сестру і вже бачить десятий сон.

Вона ще трохи посиділа, поприслухалася до рівного дитячого дихання, потім обережно підвелася й рушила до дверей.

— Ліно… — раптом пролунав тихий, сором’язливий шепіт Максиміліана.

Отакої! Він, виявляється, не спить.

Вона обернулася й підійшла до його ліжечка. Сіла на краєчок, обережно торкнулася його долоньки.

— Тобі не спиться?

Він помовчав, потім спитав:

— А чому Лія і Мей були самі? У них немає няні?

Питання заскочило Евеліну зненацька.

— Іноді… — почала вона, обережно добираючи слова, — іноді дітям хочеться пройти якийсь шлях самим. Але це не означає, що поряд нікого немає.

Максиміліан знову помовчав. А тоді зовсім тихо сказав:

— Ліно… ви теж нас покинете?

Її серце стиснулося.

— Нас усі кидають. Вільгельміна, Пенелопа, Матильда… мама… Ми… ми неправильні…

У грудях народилося щось нестерпно пекуче. Вона нахилилася до нього тієї ж  миті, без вагань. Обхопила маленьку долоньку обома руками.

— Ні, — гаряче, майже відчайдушно сказала вона. — Ні. Ви — найправильніші. Найкращі. І я нікуди не піду. Чуєш? Нізащо. Нізащо в світі.

Вона нахилилася ще ближче й поцілувала його в щоку.

На губах лишився солонуватий присмак дитячої сльозинки.

Евеліна на мить заплющила очі, щоб не розплакатися самій.

А потім обережно поправила ковдру і, не випускаючи долоньку Максиміліана зі своїх рук, раптом тихо-тихо пошепки заспівала…

Ох, здається, вона вже не співала цілу вічність. Що це з нею? Але слова цієї ніжної пісні народилися в голові самі собою:

Місяць по небу ходить,
Пісню свою заводить,
Зорі за ним співають голосні.
Дітки вже засинають,
І їжачки дрімають,
Й солодко позіхають уві сні!..