Розділ 14. Випробування вогнем і голками

Евеліна розгубилася.

Зовсім ненадовго — на якусь коротку, крихітну мить, але і цього вистачило, аби минуле накрило її лавиною. Перед очима постала картина іншої пожежі.

Вогонь.

Запах диму.

Спека, від якої важко дихати.

Коли вона розповідала Ейдену, що все її майно згинуло під час пожежі, це було лише частиною правди. Пожежу вона справді пережила. Та не стала уточнювати, що сталося це не тут. Не в Ліреї. Не в цьому житті.

Тоді, в іншому світі, вона була зовсім іншою Евеліною — випускницею університету, яка щойно закінчила навчання, окриленою, перелякано-щасливою, з першим самостійним проектом у руках. Вона мала зайнятися інтер’єром заміського будинку для заможної пари. Великі вікна, багато світла, тепле дерево, вишукані тканини…

Того дня вона залишилася в домі сама — хотіла ще раз пройтися кімнатами, «відчути простір», як вона любила казати. Подумати про кольори, фактури, деталі.

А потім…

Потім щось пішло не так.

Вогонь спалахнув раптово. Дивно. Неприродньо швидко. Вона не пам’ятала, звідки він узявся. Несправна електропроводка?

Вона пам’ятала лише, що намагалася все загасити. Що стало важко дихати. Що все пішло обертом.

А потім — темрява.

І пробудження. Яким же дивним і незбагненним було те пробудження…

Чуже небо.

Чуже повітря.

Чужий острів.

Лірея.

Ні! Евеліна різко струснула головою, проганяючи спогади, які накотилися так несподівано й так недоречно. Тоді вона програла битву з вогнем — але більше цього не допустить.

Перед нею палала скатертина. Поки що не надто сильно — достатньо накинути щось щільне, і полум’я згасне. Але що? Цього разу на Евеліні не було пальта. Зате на софі лежав плед.

Вона діяла швидко й чітко — без паніки, без вагань. Зірвала плед, ступила вперед і одним упевненим рухом накрила палаючу тканину.

Вогонь зашипів, затремтів — і зник.

Задихнувся.

Здався.

Евеліна видихнула з полегшенням.

І тієї ж миті в неї врізалося щось тепле, маленьке й відчайдушно живе.

— Лі-і-іно! — схлипнула Лайла, обіймаючи її так міцно, ніби боялася, що та теж може зникнути. — ВОНО… ВОНО знову сталося!

Голос дівчинки тремтів, але вже за мить у ньому залунали зовсім інші нотки — захоплені, майже тріумфальні.

— Ви бачили?! Ви бачили, як ВОНО вас послухалося?! — очі Лайли сяяли. — Вогонь вас боїться! Навіть тата він так не слухається!

Евеліна притисла до себе схвильовану лисичку, лагідно погладила по голові.

— Ти сильно злякалася?

— Ні. Зовсім-зовсім трішечки.

— А чому ти одразу мене не покликала? — обережно спитала Евеліна. — Тато ж казав: якщо раптом щось станеться… кричати. Голосно.

Лайла знітилася й понизила голос:

— Я не хотіла, щоб пані Фредеріксен побачила… Вона і так сердиться. Вона завжди сердиться і все записує в блокнот. А якби побачила це — то зовсім-зовсім розсердилася б.

Серце Евеліни стиснулося.

— Лайло, — тихо, але твердо сказала вона. — Якщо стається щось небезпечне, завжди клич на допомогу. Не важливо, хто це побачить. Добре?

Лайла кивнула.

А в голові Евеліни остаточно склалася цілісна картина. Її припущення підтвердилися. Небезпечний дар Лайли проявляється тоді, коли дівчинці страшно або прикро. Вона так раділа їхньому рожевому квітковому будиночку, який вони разом змайстрували, та прийшла Фредеріксен — різкий голос, наказовий тон, тиск. І ось — вогонь.

Добре ще, що Лайла не здатна довго перебувати в поганому настрої. Вона вже усміхалася й метушилася біля «руїн» їхнього будиночка, з ентузіазмом намагалася щось підправити.

А от Максиміліан…

Евеліна й не сумнівалася, що коли обернеться, побачить як він так само сидить на килимі — нерухомий, із корабликом у руках, наче навколо нічого й не сталося.

Так і було.

Він крутив у руках свою іграшку-головоломку. Спокійно й зосереджено.

Евеліна, звісно, не дитячий психолог, та інтуїція підказувала їй: Максиміліан такий незворушний не просто так. Поринаючи у власні думки, маленький філософ захищається від незрозумілого й моторошного світу навколо з його несподіваними вогняними пригодами.

Озброєна своєю головною зброєю — оптимізмом, — Евеліна, зберігаючи повний спокій, методично прибрала сліди пожежі. А потім разом із Лайлою вони взялися за будиночок.

Він знову виріс посеред кімнати — рожевий, легкий, трохи перекошений, але від того ще більш затишний.

І урок читання таки відбувся.

Максиміліана навіть не довелося кликати. Він сам заліз усередину, щойно будиночок знову став на місце.

Перший урок минав весело. Вони не стільки вчили літери, скільки роздивлялися картинки в букварику. Евеліні здавалося, що для таких малюків уроки мають бути радше грою, ніж нудним зубрінням.

Усе було добре, аж поки на одній зі сторінок діти не побачили їжака.

— Ой! — вигукнула Лайла. — Який гарний і колючий! Майже такий самий гарний і колючий, як той, що живе у нас у шафі!

— У шафі? — здивувалася Евеліна.

Йдеться про іграшку?

— Так! — упевнено сказала Лайла. — Ми самі бачили! У передпокої. Він там учора з’явився. Шарудів.

Іграшковий їжачок, звісно, шарудіти не міг. Та й справжніх їжаків ніхто в шафах не тримає. То що ж там таке? Евеліну охопила цікавість.

— Покажеш? — запитала вона.

Лайла із захватом кивнула й схопилася на ноги. Максиміліан теж підвівся.

За хвилину вони вже стояли в передпокої.

— Ось тут, — показала дівчинка на дверцята.

Евеліна відчиняла шафу і все ще вважала, що діти прийняли за їжака якийсь зім’ятий шарф чи шапку. Та вже за мить усвідомила, наскільки помилялася.

Зсередини, з хаосу шарфів, взуття та сумок, вискочив справжній їжак. Великий. Вгодований. Абсолютно реальний.

— А-а! — скрикнула Евеліна.

— Уі-і-і! — заверещала від захвату Лайла.

Їжак, вочевидь, зрозумів, що його присутність викрили, і щодуху помчав геть — з гучним цокотом кігтиків по паркету та вражаючою швидкістю.