Розділ 13. Перший бій

Евеліна вибралася зі зруйнованого будиночка і відчула, як усередині піднімається гаряча хвиля обурення.

Ні, не просто обурення — праведної, киплячої люті, тієї самої, від якої хочеться говорити водночас дуже ввічливо й дуже категорично.

Фредеріксен — справжнісінька мегера! Накинулася на дітей, мов фурія. З таким різким, гидким голосом їй би в цирку працювати — тигрів дресирувати. Нехай би тим тиграм свою кінську голову з прилизаною зачіскою прямо в пащу засовувала, а потім командувала.

Евеліна глянула на Лайлу. Вигляд у дівчинки був розгублений. Вона притискала до грудей лисеня й широко розплющеними очима дивилася на зруйнований будиночок. А що вже казати про Максиміліана — він повністю відгородився від світу й зосередив усю увагу на кораблику-головоломці.

Оце вже ні!

Так не буде!

Цього Евеліна пробачати не збиралася.

Вона подумки дала собі обіцянку: розмова з цією пані буде. Дуже серйозна. Але не тут і не зараз. І — за жодних обставин — не при дітях. Вони й так пережили надто багато останнім часом.

Зберігаючи цілковитий спокій, вона усміхнулася малюкам:

— Квітковий будиночок тим і чудовий, що його можна легко відновити, навіть якщо його знесло раптовим… е-е… ураганом.

Очі Лайли тут-таки спалахнули веселим вогником, і вона прикрила ротик долонькою, щоб приховати усмішку.

— А щойно ми відбудуємо будиночок, почнемо наш урок читання, — Евеліна повернулася до управительки. — І я була б вдячна, якби нам не заважали.

Обличчя Фредеріксен на очах стало кам’яним. Ні — гірше. Його перекосило від обурення. Звісно, управителька зрозуміла, що Евеліна не збирається виконувати її накази. Але відступати не мала наміру — з місця вона не зрушила.

— Втім, якщо ви хочете залишитися на уроці читання, пані Фредеріксен… — додала Евеліна тим самим люб’язним тоном, — я не заперечуватиму. Якщо, звісно, ви ще не вмієте читати.

Запала коротка, небезпечна тиша.

— Гадаю, люба моя, — процідила розлючена Фредеріксен крижаним голосом, — нам потрібно поговорити.

Евеліна зітхнула. Вона відчувала: управителька не відчепиться ані від неї, ані від дітей, доки вони не з’ясують стосунків.

Вона швидко нахилилася до малюків:

— Я зараз повернуся. Ми почнемо наш урок за кілька хвилин.

Евеліна вийшла в коридор слідом за управителькою. Щойно двері дитячої зачинилися, Фредеріксен різко обернулася до неї з виглядом людини, яка надто довго накопичувала в собі обурення.

— Що це за кричуща непрофесійність?! — почала вона крижаним тоном. — Що за безлад у дитячій?! Ці… дурні ігри! Негайно наведіть лад і більше такого не допускайте! Я багато років слідкую за порядком у цьому домі, і тут усе влаштовано за моїми правилами!

— Але тепер у цьому домі живуть діти, — спокійно нагадала Евеліна. — Трохи творчого безладу їм не зашкодить.

— Ви ще й смієте мені суперечити?! — підвищила голос Фредеріксен. — Ви тут без ночі нетутешня, ви тут ніхто! І, схоже, ще не усвідомили, хто тут головний!

— Безперечно, — незворушно відповіла Евеліна. — Власник дому.

Управителька зблідла.

— За відсутності господаря головною є я! — відрізала вона. — Я служу цьому дому багато років! Я працювала ще за попереднього власника! Мені довіряють покоління Греймонтів!

Це було сказано так, ніби Фредеріксен вважали тут мало не членом родини.

— У господарських питаннях — безумовно, — кивнула Евеліна. — Але що стосується дітей — рішення за мною. Пан Греймонт перед від’їздом довірив дітей саме мені й ані словом не згадав, що у питаннях виховання я маю з вами радитися.

Фредеріксен підібгала губи.

— Доношу до вашого відома, люба моя, пан Греймонт поділяє мої погляди на виховання, — холодно сказала вона. — Порядок — основа всього. А ви… — вона зміряла Евеліну зневажливим поглядом, — ви тут тимчасово. Рівно до його повернення. Я про все йому доповім.

Управителька дістала з потайної кишені своєї непоказної сірої спідниці коричневий блокнот.

— Дарма ви оголосили мені війну, люба моя. Я все занотовую, — відкарбувала вона. — І сьогодні тут з’явиться чимало нових пунктів.

Мегера виявилася ще й донощицею?

— Тоді запишіть ще один, — спокійно сказала Евеліна. — Різкий тон із дітьми неприпустимий. І Максиміліан не любить, коли його називають Максом.

Управителька напевно про це знала — просто навмисне скорочувала ім’я хлопчика.

— Я називатиму дитину так, як вважатиму за потрібне, — фиркнула Фредеріксен. — Якби вихованням займалася я, вони були б взірцевими дітьми, а не… це.

Вона різко розвернулася й пішла.

Евеліна ще кілька секунд постояла в коридорі, аби перевести подих.

Ну от і познайомилися.

Вона повернулася до дитячої. Не встигла зробити й кроку, як душа втекла в п’яти. Скатертина на маленькому столику була охоплена полум’ям…

_________________________

А ось вона мегера Фредеріксен у виконанні нашого ШІ.