Розділ 12. Перший успіх і… перша катастрофа

Ще до сніданку Евеліна встигла збігати до міста. На цьому наполіг Вень-Чан. Він передав їй чималу суму авансу, яку залишив для неї Греймонт, і пообіцяв наглянути за дітьми під час її відсутності. Та найголовніше — (о диво!) якимось неймовірним чином Вень-Чан спромігся привести до ладу її багатостраждальне пальто.

Евеліна крокувала містом із давно забутим відчуттям — вона почувалася майже забезпеченою. У гаманці лежала сума, яка в її теперішньому становищі здавалася справжнім статком.

Втім, шикувати Евеліна не стала — витратила лише частину. Придбала найнеобхідніше.

Дві спідниці.
Дві блузки.

Нічого кричущого — все зручне, тепле, придатне для біганини за дітьми й раптових катастроф.

Але були й інші покупки. Ті, що не мали жодного стосунку ні до гардероба, ні до раціональності. Покупки, покликані допомогти здійснити мрії однієї маленької фантазерки.

По-перше — буквар. Яскравий, барвистий, з великими літерами й малюнками. Евеліна, щойно побачила його на прилавку, одразу зрозуміла: ось воно. Саме те, з чого хочеться починати читати.

А по-друге…

По-друге — цілий оберемок клаптиків тканини, стрічок, мережива й напівпрозорої рожевої матерії, куплений у місцевої швачки майже за безцінь. Кравчиня подивилася на неї з легким сумнівом і запитала:

— Ви шиєте?

— Ні, — чесно відповіла Евеліна. — Я творю.

Після набігу на крамниці Евеліна заскочила ще й на пошту, щоб переконатися, що в її послугах більше немає потреби, і за кілька годин повернулася до маєтку.

Дім зустрів її тишею — спокійною, не тривожною. На щастя, все йшло за планом. Завдяки зусиллям Вень-Чана дітей вчасно підняли, завдяки Патті — вчасно нагодували, а тепер під тим самим наглядом Вень-Чана вони гралися в дитячій.

Евеліна похапцем поснідала й поспішила до них.

— Бачу, моя прекрасна феє, похід за покупками вдався, — усміхнувся Вень-Чан, показуючи поглядом на її новий одяг і велику сумку в руках. — Як кажуть у нас у Країні Вічного Сходу: “Хто вміє робити закупи, той пізнав суть речей”.

— Так, шановний Вень-Чане, я безмежно щаслива, — кивнула Евеліна. — Під час передсвяткових розпродажів можна майже за безцінь купити все потрібне і навіть трішечки непотрібного.

Можливо, Вень-Чанові було цікаво, що ж там у Евеліни в сумці. Але він цього не показав і зі своєю фірмовою, трохи лукавою усмішкою пішов у власних справах.

Усе. Тепер її черга.

Лайла, як завжди, одразу підбігла до неї й заторохтіла:

— Ліно! А ви бачили, який сьогодні сніг? Патті сказала, що він падав усю ніч! А ще вона спекла булочки! Тільки спочатку ми з Максиміліаном мусили з’їсти всю кашу. Патті каже: хто добре їсть кашу, той швидко росте. А дорослі теж ростуть, якщо добре їдять кашу? Вони можуть стати великими-великими, вищими за дерево? Ліно, а ви любите кашу? Ви хочете стати великою-великою?

Евеліна розсміялася.

— Я вже більше не виросту, скільки б каші не з’їла. Але я все одно готова щоранку їсти кашу, яку варить Патті.

Це була щира правда. Сьогодні за сніданком Евеліна переконалася: все, що готувала Патті, було справжнім кулінарним шедевром, навіть якщо мало таку просту й буденну назву, як «каша».

— А ти, Максиміліане, любиш кашу? — Евеліні хотілося залучити і хлопчика до розмови.

Він сидів на килимі, зосереджено крутив у руках свій кораблик і лише кивнув у відповідь.

— Максиміліан хоче розв’язати головоломку, — серйозно пояснила Лайла його відстороненість.

— Головоломку?

Лише тепер Евеліна придивилася уважніше. Кораблик виявився незвичайною іграшкою — три дерев’яні щогли були переплетені мотузочками, а на них нанизані кульки.

— Цей кораблик Максиміліанові подарував Вень-Чан, — додала Лайла. — Треба, щоб усі кульки опинилися на одній щоглі. Але це неможливо, бо заважають інші щогли. Вень-Чан сказав, що в його Країні Вічного Сходу це найскладніша головоломка. Її може розв’язати лише наймудріший мудрець. Але я думаю, що Максиміліан зможе, бо він дуже-дуже розумний. А якщо не вийде — він спіймає сніжинку й загадає бажання.

— Обов’язково розв’яже, — підтримала Евеліна. — І навіть без сніжинки. І, до речі, про бажання. Я сьогодні збираюся здійснити деякі.

Очі Лайли спалахнули:

— Ви навчите мене читати?!

— І не тільки. Ти ж, здається, мріяла жити в рожевій квітці? От цим ми зараз і займемося — змайструємо квітковий будиночок.

— Як?! — захоплено вигукнула Лайла. — Просто тут?

— Просто тут.

Правду кажучи, запал Евеліни був не менший, ніж у Лайли. В дитинстві вона часто будувала у своїй кімнаті халабуди й «будиночки», використовуючи все, що траплялося під руку — стільці, пледи, подушки. Разом зі своєю найкращою подругою Оленою вони могли годинами «жити» в такому «будиночку» з книжками, ляльками та м’якими іграшками, доки його не доводилося розбирати. Вже тоді в ній жила дизайнерка інтер’єрів, яка прагнула створювати затишні куточки.

Здивована дівчинка, затамувавши подих, спостерігала, як Евеліна дістає з сумки куплені в кравчині «скарби»: стрічки, мереживо, напівпрозору рожеву тканину. За кілька хвилин дитяча кімната наповнилася шелестом матерій і захопленими вигуками.

Евеліна не наполягала, щоб Максиміліан долучився до гри. Але вже те, що він час від часу відривав погляд від кораблика і з певною цікавістю стежив за метушнею сестрички та Евеліни, які жваво обговорювали, як прикрасити своє «житло», можна було вважати справжнім досягненням.

І ось посеред кімнати виріс будиночок. Він і справді нагадував бутон: м’який, легкий, рожевий.

— У мене ніколи-ніколи не було такого чудового будиночка! — щасливо прошепотіла Лайла й залізла всередину. — Максиміліане, ти ж прийдеш до мене в гості?

Він подивився на неї своїми величезними очима, ніби вагався.

І тут Евеліна вирішила, що настав час дістати свій козир.

— У нашому будиночку буде урок читання, — сказала вона, виймаючи з сумки буквар.