Розділ 10. Ранок починається з кави та пліток

Ранок у Ліреї починався повільно, ніби світ ліниво потягувався під сніжною ковдрою, перш ніж прокинутися.

Евеліна розплющила очі напрочуд легко. Подалася вперед, сіла на ліжку, злегка позіхнула — і відразу всміхнулася. У неї, затятої оптимістки, настрій завжди був добрий. Особливо вранці. Навіть якщо світ летить у прірву, навіть якщо життя перевертається догори дриґом.

Вона піднялася, підійшла до вікна і застигла. За склом сріблясте передсвітанкове море дихало рівно й глибоко. Сосни біля берега були щедро припорошені снігом, ніби хтось уночі пройшовся по них чарівним пензликом. Нижні ліхтарі вздовж доріжки ще горіли, виблискуючи у кучугурах, як бурштин у білому обрамленні.

Колись, у своєму минулому житті, яке перестало бути реальністю місяць тому, Евеліна мріяла жити біля моря й мати в кімнаті обов’язково такі от величезні панорамні вікна.

Мрії збуваються. Щоправда — якось надто своєрідно. З якимось прихованим підступом і каверзним поворотом. До панорамного вікна додавалася нова робота, чого в мріях узагалі не передбачалося. З сумішшю тривоги й нетерпіння, Евеліна подумала, що сьогодні починається її перший повноцінний день у ролі няні.

Ейден, вочевидь, вже поїхав. Йому потрібно було ще годину тому вийти з дому, щоб встигнути на перший пором. І тепер уся відповідальність лежала на Евеліні. Ні багато ні мало — двоє п’ятирічних дітей, з яких одна випадково підпалює меблі поглядом.

Евеліна швидко привела себе до ладу, акуратно затягнула пояс східного халата й вирушила до дитячої спальні. За розкладом близнят треба було будити лише за дві години, але їй кортіло переконатися, що з ними все гаразд.

Вона тихенько зазирнула до кімнати. Обоє малюків мирно сопіли. Лайла — згорнулася клубочком і обіймала своє лисеня. Максиміліан — лежав на спині, мов маленький філософ, який розмірковує про щось надважливе навіть уві сні.

Евеліна трохи помилувалася цією зворушливою картиною і тихо вийшла.

У холі її зустрів Вень-Чан — неквапливий, свіжий, ніби вже встиг провести ранкову медитацію під сосною.

— Добридень, неперевершена Феє Юності, — сказав він, схиливши голову. — Ви ж не заперечуєте, якщо я так вас називатиму? Я подумав, що це ім’я найліпше відповідає вам, якщо вже ваших чарів потребують два юні створіння.

— У вас дивовижний талант викликати усмішку, шановний Вень-Чане, — відповіла Евеліна і відчула, як її губи й справді непомітно розтягуються в усмішці. — Добридень.

— Цей ранок стане ще прекраснішим, якщо побалувати себе кавою. Як кажуть у нас у Країні Вічного Сходу: “Таємницю вдалого дня шукай на дні чашки кави, випитої на світанку”.

— Звучить спокусливо, — пожвавилася Евеліна.

— Тоді пропоную пройти на кухню, — урочисто мовив Вень-Чан. — Патті з радістю зварить нам цей терпкий напій.

— Патті? Хто це?

— Фея чарівного світу казкових десертів.

Евеліна усміхнулася. Вона, звісно, здогадалася, що йдеться про кухарку, про яку вчора згадував Ейден. Ще не так давно зажеврів світанок — а вона, схоже, вже на роботі.

Кухня зустріла їх теплом, запахом свіжого тіста й бульканням киплячої в чайнику води.

— О, які гості! — вигукнула привітна жінка років тридцяти, рум’янощока, весела й сяюча. — Ви і є нова няня? Я Патті! Дуже рада познайомитися!

— А я Евеліна. Але кличте просто — Ліна, — усміхнулася вона.

— Ліна! Яке чудове ім’я! Легке, мов безе. І краще не питайте, які кулінарні асоціації викликало в мене ім’я попередньої няні — Вільгельміни.

Евеліна мимоволі розсміялася. Патті її підкорила. І не лише здатністю добирати до імен гастрономічні епітети. Приваблювало й те, що кухарка не виявила ані крихти цікавості, чому нова няня розгулює по будинку у східному халаті Вень-Чана. Мабуть, у Патті ціле море тактовності. Інша б не стрималася.

— Сідайте! — кивнула вона на маленький столик біля вікна. — Зараз буде кава. І не просто кава — кава від Патті. Тобто найкраща кава на всьому острові.

— Повірте їй, — підтвердив Вень-Чан. — Я куштував каву в столицях семи королівств, але кращої — не зустрічав.

— Ти надто добрий, Яне, — кокетливо відмахнулася Патті, яка вже збивала молочну піну спеціальним вінчиком. Її рухи були спритні, мов у фокусника.

— Ви побували в столицях семи королівств? — перепитала Евеліна, здивована заявою Вень-Чана. — Так багато мандрували?

— Так, — кивнув він з легкою усмішкою. — Моя молодість пройшла в мандрах. І все — через закоханість.

— Закоханість… у подорожі? — уточнила Евеліна.

— Ні. Через кохання до однієї прекрасної феї. О, вона була вродлива, мов яскрава зірочка, що сяє у безхмарну ніч, і поділяла мою пристрасть до читання. Та її батько був надто суворий і не хотів віддавати свою красуню-доньку за бідного юнака. Він поставив умову — знайти й привезти йому сім особливих спецій. За легендою, вони є основою еліксиру, що дарує виняткове здоров’я та особливу насолоду.

— І ви знайшли? — затамувавши подих, спитала Евеліна.

— Мені лишалося відшукати останню, сьому, коли до мене дійшла звістка, що моя прекрасна фея стала дружиною вихідця з династії Туань, шанованої її батьком.

— Але ж це несправедливо! — обурилася Евеліна. — Яка сумна історія…

— Еге, Ліно, люба, не вір цьому пройдисвіту, — розсміялася Патті. — Підозрюю, що це не більше ніж східна легенда. Хоч я й упевнена, що минуле Вень-Чана значно загадковіше й цікавіше за будь-яку легенду, та він пильно його оберігає.

— О, мила Патті, я вражений твоєю мудрістю, — усміхнувся Вень-Чан. — У нас у Країні Вічного Сходу кажуть: “Минуле чоловіка має бути оповите таємницею — інакше воно схоже на погано заварений чай: бліде й без смаку”.

Еге ж, ця парочка — Патті та Вень-Чан — неабияк розпалила в Евеліні допитливість щодо загадкового минулого дворецького, яке так і залишилося для неї в тумані. Хоча… диму без вогню не буває, і, можливо, у його словах була частка правди.