Розділ 8. Хіба таке можливе?

Коли Евеліна вийшла в коридор і прикрила за собою двері дитячої, у кімнаті вже запанувала ідеальна тиша. Близнята спали — солодко, спокійно, безжурно, ніби за сьогодні не пережили кілька потрясінь, на кшталт маленької пожежі й нової няні.

Вона ще раз прислухалася — ані звуку. І подумки привітала себе. Не така вже й безнадійна Евеліна в мистецтві догляду за дітьми. Це ж треба таке! Близнюки вкладені в ліжка й сплять, а вона при цьому жива й неушкоджена.

Евеліна зробила кілька кроків коридором, та щось змусило її озирнутися. Несподівано виявилось, що біля стіни, склавши руки на грудях, стоїть Ейден. Він що, шпигував за нею?

— Заснули? — тихо спитав він.

— Заснули, — з гордістю підтвердила Евеліна.

Куточок губ Греймонта ледь помітно сіпнувся.

— Вітаю. Перший, найпідступніший етап — ви пройшли. А у вас ще були у собі сумніви.

— Не впевнена, що вже можна святкувати перемогу, — із самоіронією мовила Евеліна. — Завтра вони прокинуться…

…і почнеться.

Останнє слово вона не вимовила, але уявила дуже чітко, на що здатні двоє відпочилих і сповнених сил п’ятирічок.

Ейден лише всміхнувся, наче зовсім не сумнівався, що після ранкових випробувань Евеліна залишиться серед живих. І раптом змінив тему розмови.

— Східний халат вам личить, — зауважив він спокійно, та Евеліна знову вловила іронію. Принаймні його погляд, що ковзнув по червоному атласу, був сповнений лукавого інтересу. — Вень-Чан має смак… хоча дехто і вважає його вподобання химерним.

Під цим уважним поглядом Евеліна зовсім не зніяковіла. Коли чоловік вже бачив тебе в дірявій сукні, чи варто соромитися, маючи на собі нехай і дивакуватий, але абсолютно цілий халат?

— Я попросив Вень-Чана накрити для нас вечерю, — знову змінив тему Ейден. — Зазвичай я не вечеряю з нянями, але… нам треба поговорити.

Першим, що вихопив слух Евеліни з цієї фрази, було чарівне слово ВЕЧЕРЯ. Раптом вона усвідомила, що страшенно зголодніла. Її сьогоднішній сніданок складався з кількох ложок каші. І відтоді перекусити не випало жодного шансу.

Радість від майбутньої трапези змішувалася з цікавістю й навіть певною тривогою. Недарма ж Ейден вирішив приєднатися до неї за вечерею? Схоже, справді збирається обговорити щось важливе. Але що саме?

Їдальня виявилася теплою, світлою й затишною. Інтер’єр дійсно міг би зацікавити будь-якого дизайнера-естета, але погляд Евеліни одразу ж прикипів до столу. Ох, він був весь заставлений різноманітними наїдками.

Булочки, аромат яких зводив з розуму.

Запечене м’ясо з золотавою скоринкою.

Тарілки з овочами, над якими здіймалася пара з дражливим запахом спецій.

Навіть якийсь прекрасний кремовий десерт, прикрашений свіжими ягодами. Свіжі ягоди? Взимку?

Цілу вічність, а точніше — цілий місяць, відколи Евеліна опинилась тут і перебивалася тимчасовими підробітками, вона не могла собі дозволити нічого подібного.

Евеліна навіть не намагалася удавати манірну даму, якій для ситості достатньо листочка салату, — її тарілка наповнилася всіма кулінарними дивами швидко, упевнено і без найменших вагань. Греймонт же, навпаки, лишився майже байдужим до частувань. Лише жалюгідна жменька овочів удостоїлася честі опинитися на його тарілці.

За ті кілька хвилин, поки Евеліна втамовувала перший голод, вона зрозуміла: Ейден чимось серйозно стривожений. Іронія, з якою він зустрів її біля дитячої, мабуть, була показною. Легкість зникла. Тепер було добре видно, яким напруженим став його погляд.

Евеліна подумала — ось зараз пролунає те, заради чого він і вирішив повечеряти з нею, хоча зазвичай так не робить.

Так воно і сталося.

— Лист, який ви доставили, — наказ короля, — промовив він похмуро.

Виделка завмерла на півдорозі до її рота.

— Щось важливе? — обережно спитала вона.

— Я мушу вирушити до столиці. Завтра. На світанку.

Евеліна опустила погляд. У грудях неприємно кольнуло. Вона зрозуміла, що означають його слова. Ейден із дітьми їде з Ліреї. Няня йому більше не потрібна.

Дивно, чому її це засмутило? Вона ж не хотіла бути нянею. Опиралася, сперечалася, клялася, що взагалі не створена для такої роботи. Але… вона ж пообіцяла Лайлі завтра почати вчити її читати. А ще казала малюкам, що спробує вмовити батька дозволити їм не спати в новорічну ніч…

Розчарування було таким відчутним, що навіть на апетит вплинуло. Десерт із ягодами вже не здавався аж таким спокусливим. Та засмутилася вона зарано — Ейден продовжив і сказав зовсім не те, чого вона чекала. Ба більше — альтернативний варіант вдарив по нервах ще сильніше.

— Діти лишаються тут.

Вона ледь не вдавилася.

— Т-тут?! З… зі мною?!

— Так, — спокійно кивнув Ейден. — На час моєї відсутності відповідальність за них повністю лягає на вас.

— Але… вони ж мене майже не знають… — Евеліна зробила кілька нервових ковтків компоту. — Їм, мабуть, було б краще з кимось близьким…

— Причини, з яких я не можу взяти їх із собою, — не ваш клопіт, — твердо сказав Ейден. — Важливо лише те, що діти лишаються тут. І житимуть звичним життям.

Звичним? З новою нянею, яку знають кілька годин? Хоча… якщо няні у них змінювалися як рукавички, то одна додаткова навряд чи зруйнує їхню «звичність».

— Вень-Чан вам допоможе. На нього можна покластися в усьому. Він давно служить у мене. Можливо, він здасться вам трохи… дивакуватим, але… він зі Сходу і добре знає життя.

Коли Ейден вимовив ім’я свого дворецького, похмура зморшка між його бровами трохи розгладилася.

— Більше в домі ніхто не живе. Я не люблю сторонніх. Але є слуги, які приходять і йдуть. Кухарка буває щодня. Вона чудово справляється з дитячим меню, а також приготує будь-яку страву, яку ви забажаєте.

Наїдки перед Евеліною говорили про її таланти краще за будь-які слова.

— Порядок у домі підтримує управителька — пані Фредеріксен. Вона строга, старої школи, але знає свою справу. Живе неподалік. Приглядала за маєтком увесь той час, поки він стояв порожній. І робить це й зараз. Зазвичай їй вистачає кількох годин на день, щоб дім не занепав.