Розділ 7. Легенда під рожевим балдахіном

Евеліна все ще чекала якогось підступу. Надто вже гладко минав її перший вечір у ролі няні. Надто спокійно. Невже вкладати дітей спати так просто? Це руйнувало всі її уявлення про малюків.

— А тепер ми маємо вмитися! — урочисто повідомила Лайла, беручи Евеліну за руку, наче сама вона була п’ятирічною дівчинкою, що потребує чітких інструкцій.

Дитина повела її до маленької світлої умивальної кімнатки, що прилягала до дитячої спальні. Хтось добряче постарався, аби зробити її затишною: вздовж стін тягнулися кумедні намальовані рибки, біля раковини стояли дві однакові скляночки для зубних щіток — рожева і бірюзова. Лайла із задоволенням демонструвала, у якій послідовності вони з братом роблять вечірні справи, і Евеліна тільки й встигала кивати, здивована, як їй так пощастило з вихованцями.

Піжамки, як урочисто оголосила Лайла, «живуть» у середній шухляді комоду.

— Бо в нижній — наші шкарпеточки, а отут — мої бантики. А Вень-Чан стежить, щоб нічого не переплуталося.

Малеча тепло всміхнулася, промовляючи ім’я дворецького.

— Як кажуть у країні Вічного Сходу, звідки він родом, — продовжила Лайла, копіюючи філософські інтонації Вень-Чана, — мудрець — це той, хто знаходить кожній речі її правильне місце, а кожній шкарпетці — пару.

Вона енергійно висунула середню шухляду. Там справді лежали дві акуратно складені піжамки — рожева й кольору морської хвилі — і… книжка.

— Ой! — захоплено видихнула дівчинка. — Дивіться! Яка гарна!

Книжка була великою, але тоненькою, дуже яскраво оформленою. На обкладинці — зимове містечко в сяйві ліхтарів, засніжені вулиці, людські фігурки, припорошені білосніжні дахи.

Назва витиснена великими срібними літерами:

«Легенда острова Сніжних Мрій»

Острів Сніжних Мрій… Евеліна знала, що це друга назва Ліреї. Місцеві люблять її більше: звучить м’яко, загадково й поетично. Хоча на всіх мапах Великої Землі острів позначають тільки як Лірею.

Але як книжка опинилася в шухляді для піжам?

Перед очима одразу з’явився образ одного дуже незвичайного дворецького з легким насмішкуватим прищуром. Чи не він «випадково» забув тут книжку, щоб допомогти новоспеченій няні, яка в паніці не згадає жодної пристойної казки, крім тієї, де вовк з’їдає бабусю?

— Ліно, — захоплено заторохтіла Лайла, — Ліно, ви ж нам почитаєте? Правда ж?

— Звісно, — усміхнулася Евеліна.

Її й умовляти не треба було — читання вона відносила до своїх улюблених занять. Скільки безсонних ночей їй коштувало це захоплення.

Діти переодягнулися самі — з дивовижною й навіть трохи моторошною організованістю. Лайла сховалася під рожевим балдахіном, де на подушці на неї чекало плюшеве лисеня. Максиміліан ліг у своє ліжечко під бірюзову ковдру, все ще міцно тримаючи в руках свій кораблик.

Між ліжечками стояло затишне крісло-гойдалка з пухнастим пледом. Так, у цьому будинку все продумано до дрібниць — навіть для нянь, які зазвичай надовго не затримуються.

Евеліна сіла й розгорнула книжку. На перших сторінках — зоряне небо над островом і легкий сріблястий сніг.

— Це про наш острів? — пошепки спитала Лайла.

— Так, про наш, — відповіла Евеліна, здивована, як легко пролунало слово «наш». Здається, вона почала звикати до цього місця.

Близнюки затихли, і вона почала читати.

Це сталося давним-давно, у ті забуті часи, вкриті серпанком давнини, коли Світ був юним і таємничим. Коли Моря ще вміли чути, а Вітри — говорити.

Тоді Лірея була зовсім іншою. На острові панувало майже вічне літо — тепле, м’яке, неквапливе. Люди жили спокійно, не знали ні снігу, ні завірюх, ні морозних світанків.

Аж одного разу, у найдовшу ніч року, до Ліреї прийшла сама Зима.

Вона була не сувора і не крижана — навпаки, прекрасна, мов північне сяйво, і дуже втомлена. Довго блукала вона світом, але ніде не знаходила місця для відпочинку: землі тремтіли від її холоду, моря вкривалися кригою, а вітри гнали її далі.

Лише Лірея не злякалася.

Коли Зима ступила на берег, острів зустрів її теплою тишею. Море не замерзло. Дерева не відступили. Повітря не стало колючим. Острів наче прошепотів: «Залишайся».

Тоді Зима несміливо присіла на прибережну скелю й прошепотіла:

— Якщо дозволиш мені відпочити тут хоч одну ніч, я подарую тобі диво.

Лірея погодилася.

Тієї ночі на острів уперше впав сніг — чистий, м’який, сяючий, немов зорі повільно спускалися з неба. Люди виходили з домівок, діти сміялися, ловили білі пушинки на долоньки, а дорослі дивилися в небо, тихенько, щоб не сполохати це диво.

Зима усміхнулася:

— Це мої мрії. Відтепер щороку я повертатимуся до вас із чарівним подарунком. Нехай той, хто зловить першу сніжинку нового року, загадає бажання. Якщо його серце чисте — я здійсню бажання до кінця року.

На світанку Зима пішла далі, продовжила свій шлях. Але залишила острову своє благословення. Відтоді Лірея змінилася: зима стала її частиною — м’якою, тихою, засніженою. І люди почали називати острів — островом Сніжних Мрій — на згадку про ту ніч, коли самі небеса дарували диво.

Щороку жителі острова виходять у новорічну ніч з домівок — з горнятками гарячого шоколаду, з дітьми на плечах і з усмішками, у яких живе очікування дива. Вони вірять: якщо зловити на долоню першу сніжинку і встигнути прошепотіти бажання, поки вона не розтанула, — Зима почує.

Вона забере твою мрію до своїх володінь і здійснить ще до того, як знову прийдуть холоди.

У кімнаті стало якось особливо тихо, коли Евеліна закрила книжку.

Лайла зітхнула, притягнула лисеня ближче до себе і прошепотіла:

— Я обов’язково впіймаю сніжинку. Обов’язково.