Розділ 6. Інструкція з прийняття спонтанних рішень

Ейден стояв біля вікна свого кабінету і дивився на засніжене узбережжя.

Сніг падав рівно й спокійно, наче у світі не відбувалося нічого дивного. І все ж у цій тиші було щось глузливе — надто вже вона контрастувала з бурею, що вирувала в голові господаря дому.

— Запропонувати посаду няні… листоноші? — тихо вимовив він уголос, ніби перевіряв, наскільки безглуздо це звучить.

Так, безглуздо.

І все ж — це факт.

Що це взагалі було, чорт забирай? Порив? Відчай? Божевілля?

Схоже, все разом.

Сьогодні втекла чергова няня — п’ята за останні два місяці. І не просто втекла — помчала від них так стрімко, що навіть забула зняти з голови нічний чепець. Ейден навіть не став питати про причину: все одно відповідь була б така ж, як і завжди — «Вибачте, ваша світлість, я… е-е… згадала, що моя тітонька в Ґрінфілді при смерті». Тітоньки в усіх чомусь помирали підозріло синхронно.

Так, можливо, Ейден був надто вимогливий. Він завжди підходив до вибору людей, яким довіряє дітей, з особливою прискіпливістю. Ейден вважав, що якщо його малюки позбавлені материнської опіки, то хоча б няня у них має бути бездоганною.

Він відійшов від вікна, зціпив руки за спиною і пройшовся кабінетом. У кімнаті пахло свіжими дровами й папером. Вогонь у каміні тихо потріскував, а на масивному дубовому столі лежав акуратний, майже бездоганний стос документів.

Впорядкованість. Чіткість. Акуратність.

Цього Ейден завжди вимагав від життя та від людей, які його оточували.

І посеред усього цього ідеального порядку раптом з’явилася… вона. Зеленоока рознощиця листів із діркою у сукні та без жодного уявлення про виховання дітей. Як таке взагалі могло статися? З усіх кандидаток, яких він приймав на посаду нянь, ця Евеліна була, мабуть, найменш підходящою.

Інші приходили з рекомендаційними листами, упевнено говорили про «багатий досвід і вроджену любов до дітей», приносили акуратні списки своїх педагогічних методів та розклади ігор.

І всі без винятку закінчували однаково: одні — вилітали з ганьбою ще до завершення випробувального терміну, інші — тікали самі. І саме оці, другі, дезертирки, викликали в ньому особливе розчарування.

Та хіба міг він їх звинувачувати?

Його діти були… особливі. Дуже особливі.

Але чому він вирішив, що ця «пані в пальті» з її іронічною усмішкою та повною відсутністю страху впорається краще? Вона сказала, що не вміє поводитися з дітьми. Наполягала на цьому категорично. Це була найдивніша співбесіда, яку Ейден коли-небудь проводив. Це ж треба таке: саме він переконував її, що вона впорається з роллю няні.

До речі, очі в неї не зовсім зелені — швидше зелено-карі. Незвичайний відтінок. Хоча, звісно, справа не в цьому.

У ній було… щось особливе.

Якась суперечність: бідність, замаскована гідністю. Простота — і водночас погляд, від якого й сам починаєш ніяковіти. Надто прямий. Надто сміливий. Така впевненість у собі не береться нізвідки. Вона взагалі чогось боїться? Її не збентежили ні вогонь, ні ризик осоромитися. Будь-яка інша молода пані нізащо не зняла б пальто, якщо під ним сукня з таким помітним… гм… дефектом.

Ейден усміхнувся — перед очима постала та сцена в дитячій. Трагічна й комічна водночас. Він вривається в кімнату: софа палає, Лайла верещить, а якась незнайомка гасить полум’я, зірвавши з себе пальто. На спідниці її сукні величенька діра відкриває те, що не прийнято демонструвати чоловічому погляду.

Такого особняк Греймонтів ще не бачив…

Мабуть, найбільше його вразила холоднокровність цієї гасительки пожежі. Вона зуміла зберегти спокій і незворушність, навіть коли помітила його. Пальто знову було на ній — усі ґудзики застебнуті до самого верху, героїчно й рішуче, ніби вона оберігала державну таємницю.

Ейден сів у крісло й замислено відкинувся на спинку.

Вона дійсно казала правду? Це її єдина сукня? Бідолашна пані, яка постраждала від пожежі? Чи це просто красива історія, щоб приховати щось інше? Він не знав. Але відчував — у ній є якась загадка.

І, можливо, саме тому він не зміг просто відмахнутися від неї.

Скільки він себе пам’ятає, завжди був раціональним, обережним, стриманим. Рішення приймав виважено, холоднокровно. Але з цією жінкою… все пішло зовсім не так. Чудово! Тепер він відбирає нянь за принципом: «аби було цікаво»?

Ейден знову підійшов до вікна. Сніг посилився. Ліхтарі біля дороги тьмяно мерехтіли крізь туман. Майже так само туманно й нечітко виглядало його свіже рішення.

Гаразд.

Поспостерігає кілька днів. Якщо помилився — звільнить. До завершення двотижневого терміну. Без драм. Без жалю.

Він повернувся до столу, на якому весь цей час лежав запечатаний лист. Той самий, який принесла… колишня листоноша — нова няня. Печатка королівської канцелярії блищала у світлі каміна.

Ейден акуратно розірвав конверт і пробіг очима рядки. За кілька секунд його брови зійшлися насуплено, а щелепа напружилася. Прекрасно, просто неймовірно!

Він з досадою відклав лист. Це був наказ короля. І, як на зло, прийшов саме сьогодні.

От же ж дідько… як невчасно!

________________________________

Портрет Ейдена Греймонта, яким його побачив ШІ.