Розділ 5. Поки все спокійно. Підозріло спокійно

Евеліна стояла біля вікна своєї нової кімнати і з легким жахом думала: як же її занесло в няньки?

Ще кілька годин тому, на шляху до особняка Греймонтів, вона й уявити не могла, чим усе закінчиться. План був простий: вручити лист, ввічливо попрощатися — і зникнути. Та коли в її житті хоч щось ішло за планом?

Попри все це, вроджений, незгасимий оптимізм спонукав її шукати позитив у будь-якій ситуації. А він однозначно був! Взяти хоча б цю кімнату, де їй доведеться прожити найближчі два тижні.

Кімнатка виявилася невеликою, але напрочуд затишною. І, звісно, не йшла ні в яке порівняння з горищем, де Евеліна тулилася останній місяць. Навіть її професійний погляд дизайнера інтер’єрів не знайшов, до чого причепитися.

Тут усе було ніби створене для спокою: просте ліжко, комод із вишневого дерева, крісло з м’яким пледом, настільна лампа з теплим абажуром. Та головною окрасою кімнати було вікно — величезне, майже на всю стіну, з видом на північне узбережжя.

Вечірній краєвид за склом зачаровував.

Лапатий сніг падав на берег великими пластівцями, ковзав по соснових гілках і лягав м’яким мереживом на чорні прибережні камені. Від особняка до моря вела акуратна брукована доріжка, уздовж якої мерехтіли ліхтарі — їхнє світло відбивалося у воді, тремтіло, тонуло й знову виринало на поверхню. Десь унизу рівно шуміли хвилі, спокійні, неквапливі, ніби заколисували все навколо.

Гарно…

Але милуватися цією красою було ніколи. Евеліна перевела погляд на аркуш, що лежав на столі: список її обов’язків, написаний бездоганним, майже каліграфічним почерком Греймонта.

Останній рядок був моторошно конкретним:

О дев’ятій вечора — вкладання дітей спати.

Евеліна знала, що до дев’ятої лишалося кілька хвилин. Але як треба вкладати дітей у ліжко — вона не мала ані найменшого уявлення. Усе, що вона коли-небудь чула про це, зводилося до простої істини: жодна дитина не любить лягати спати й готова на будь-яку вигадку, аби відтягнути цей момент.

Але ж мали б існувати якісь інструкції! На кшталт: «Ваш перший вечір у ролі няні. Керівництво для тих, хто вижив».

На жаль, у її кімнатці не було жодної книжки, а послання від Греймонта містило лише список обов’язків і жодних допоміжних рекомендацій щодо догляду за дітьми.

Отже, нічого не лишалося, окрім як імпровізувати. Евеліна рішуче зітхнула й попрямувала до дверей.

Перед цим, щоправда, з певним сумнівом оглянула себе в дзеркалі. На ній був розкішний східний халат, люб’язно наданий Вень-Чаном. Насичено-червоний, розшитий золотими візерунками — він був настільки не схожий на все, що вона носила раніше, що її на мить охопили сумніви, чи не сниться їй усе це.

З такими думками вона й вирушила до дитячої.

Щойно Евеліна відчинила двері, як у її бік кинулася якась рожева говірлива істота.

— Це ви?! — вигукнула дівчинка з широкою усмішкою. — А тато вже сказав, що ви тепер наша няня! Я така рада!

— Я теж, — усміхнулася Евеліна.

Слова самі злетіли з вуст. Хоча ще хвилину тому вона не була впевнена, що радіє новій посаді.

— Мене звуть Лайла, — весело щебетала дівчинка. — А це мій брат Максиміліан! Ми близнюки. Тільки, будь ласка, не називайте його Максом, він цього не любить!

Евеліна перевела погляд на хлопчика. По ньому було не дуже видно, що йому щось може не подобатися. Він виглядав абсолютно спокійним і незворушним. Сидів на килимі й зосереджено крутив у руках дерев’яний кораблик.

Евеліна не дуже тямила в дитячій психології, але їй здалося, що з дитиною щось не так. Надто вже він був… відстороненим — байдужим до всього навколо. Здається, малюк навіть не змінив пози після того, як у дитячій сталася пожежа. Хіба це нормально? Може, занурення у власні думки — це його спосіб пережити стрес?

Їй захотілося залучити його до розмови, але спершу треба було представитися.

— Мене звуть Евеліна. Це моє повне ім’я. Але друзі (а ми ж станемо друзями, правда?) називають мене Ліна.

— Ліна! — захоплено повторила Лайла. — Як гарно! А нашу попередню няню звали Вільгельміна. Таке довжелезне ім’я — я ніяк не могла запам’ятати. А ще в нас була Пенелопа. Пенелопа — красиве ім’я, але не таке красиве, як Ліна. А ще в нас була Матильда. Тато казав, що вона була неуважна. Вона весь час читала, навіть коли ми будували вежі з подушок. Але все одно вона мені подобалась більше, ніж Пенелопа. Бо Матильда розповідала нам на ніч казки. Ліно, — дівчинка підняла очі, сповнені блиску надії, — ви ж теж нам розповідатимете казки? Правда?

Евеліна на мить застигла. Вона була безмежно зачарована цим милим балакучим лисенятком, але…

Казки???

Вона любила читати, але відколи виросла, її інтерес зосередився на таких творах, після яких і не кожен дорослий засне.

Темне фентезі, містика, відьми та вампіри…

І що з цього підходить для п’ятирічок?

Ні, якщо присісти та згадати, вона, мабуть, знайде щось доречне. «Колобок» там чи «Курочка Ряба». Хоча це така нудьга…

Бом… дзинь-дзінь-бом… бум-бом…

Старовинний годинник у вітальні почав солідно й мелодійно бити дев’ять разів.

Евеліна зрозуміла, що починається найскладніше. Вона навіть тяжко зітхнула й трохи безнадійно уявила, як ці двоє милих на вигляд дітей почнуть опиратися й вередувати, щойно вона оголосить, що вже час лягати спати.

Але сталося те, чого вона геть не чекала.

— О, — вигукнула Лайла, прислухаючись до бою годинника, — дев’ята! Час нас із Максиміліаном укладати спати.

Вона взяла Евеліну за руку й весело защебетала:

— Ходімо, я покажу наші з Максиміліаном ліжечка. Вони такі чудові! Моє — з рожевим балдахіном. Я люблю все рожеве. А ви, Ліно? Пенелопа казала, що дорослі не люблять рожевий колір. Але я думаю, що це неправда. Навіщо тоді взагалі дорослішати?

Евеліна ледь стримала сміх.

— А я якраз люблю рожевий, — запевнила вона, м’яко стискаючи маленьку теплу долоньку.