Розділ 4. Пропозиція, від якої не можна відмовитися (але дуже хочеться)

Кабінет Ейдена Греймонта виглядав підкреслено строго.

Високі вікна з металевими переплетеннями, масивний стіл із темного дерева, стелажі з книгами, розставленими рівними рядами.

Навіть камін тут палав, здавалося, не заради затишку, а заради дисципліни — суворо й вимогливо, ніби стежив, щоб ані господар, ані гості не розслаблялися, а постійно трималися в тонусі.

Якби Евеліну попросили оцінити побачене, вона поставила б трієчку. Та й ту з натяжкою. Професійному дизайнерові інтер’єрів тут було роботи непочатий край.

Ейден запросив її сісти. Сам зайняв крісло навпроти.

Евеліна спробувала збагнути, навіщо її сюди покликали. Лишалося сподіватися, що її не звинуватять у пожежі й не виставлять рахунок за зіпсовану ковдру.

— Мені здалося, — спокійно почав Греймонт, — що ви шукаєте постійну роботу.

В уважності до деталей йому не відмовиш. Він не оминув увагою те, що Евеліна назвала себе тимчасовою листоношею.

— І в мене якраз є пропозиція, — продовжив він.

Мабуть, у цьому домі бракує слуг. Можливо, йому потрібна покоївка чи… двірник?

Що ж, якщо так подумати, це непоганий варіант. Хоча господар похмурий і небезпечно вродливий, зате дворецький — просто чудовий.

Хоча… та пожежа в дитячій усе ж насторожувала. Що стало її причиною? Може, протяг перекинув свічку? Чи що могло статися?

Та й чутки про «проклятий будинок» теж насторожували…

Але, з іншого боку, кому зараз легко?

Евеліна вже подумки зважувала всі плюси й мінуси, коли Греймонт розбив усі її припущення однією фразою:

— Мені потрібна няня.

Евеліна мало не вдавилася повітрям.

— Няня? Я?.. — перепитала вона в надії, що не так почула.

— Так, — без тіні усмішки підтвердив він.

— Перепрошую, але ж це абсурд! — поспішно заперечила вона. — У мене немає досвіду. Жодного! Я не вмію… няньчити!

Дитячі забаганки, харчування за віком, режим дня — про все це Евеліна не мала жодного уявлення. А інтернету тут, на жаль, немає, щоб швидко накопати інформацію.

— Ні-ні, — повторила вона. — Вашим дітям потрібна професійна няня, а не я.

— У них уже була професійна няня, — спокійно відповів Греймонт. — І не одна.

Говорив рівно, але в голосі промайнула втома.

— І все закінчувалося однаково. Вони або самі тікали, або я їх звільняв. Буквально пару годин тому ми втратили чергову няню.

— У вас, певно, дуже високі вимоги, — зауважила Евеліна з натяком на гумор. — Якщо навіть професійні няні не впоралися, то я точно не підійду. У мене ані рекомендацій, ані дипломів.

— Справа не в цьому, — відрізав він. — У них усе це якраз було. Але жодна не затрималася більше ніж на два тижні.

Евеліні раптом спав на думку здогад. Пригадалися чутки про прокляття. Що тільки люди не говорять про особняк Греймонтів. А може, і його столичний дім був не кращий.

— Боюся, я здогадуюся в чому справа, — вона ледь усміхнулася. — З будинком щось не так? Люди кажуть, ніби особняк проклятий. Може, няні тікають, бо… відбуваються дивні речі?

Як-от сьогоднішнє загоряння.

Греймонт похитав головою.

— Проклятий? — перепитав він з легким відтінком іронії. — Боюся вас розчарувати, але жодних привидів, духів чи інших міфічних істот тут не водиться. Невже ви в це вірите?

— Авжеж ні, — поспіхом відповіла Евеліна.

Цей дім справді здався їй досить милим. Старим, надто строгим, але енергетика позитивна. Як дизайнерка інтер’єрів, вона б відчула, якби тут було щось «не так». Хоча, дай їй волю, вона, звісно, дещо б переробила. Особливо ґрунтовного та радикального перепланування зазнав би кабінет господаря.

— Чудово, — перервав Ейден потік її думок. — Тоді перейдімо до справи. Я платитиму вам сто фйорів на тиждень.

У Евеліни на мить запаморочилося в голові. За день роботи листоношею їй платили два фйори. За тиждень виходило чотирнадцять — якщо працювати без вихідних. А тут СТО?

Вона не вірила власним вухам. Тут явно було щось не так. Серія нових скептичних думок спалахнула в голові. Одну з них Евеліна вирішила озвучити.

— Перепрошую, але… ви пропонуєте стати нянею абсолютно сторонній людині. Ви ж мене не знаєте. Хіба вам не буде тривожно лишати дітей під моїм наглядом?

Греймонт глянув на неї з ледь помітною тінню усмішки.

— Якщо діти будуть із вами, я принаймні буду певен, що в разі пожежі ви знаєте, що робити. Ваш сьогоднішній вчинок розповідає про вас набагато більше, ніж будь-який рекомендаційний лист.

Евеліна прикусила губу. Отож-бо й воно…

— Пропоную почати вже сьогодні, — провадив Греймонт, наче нічого особливого й не сталося. — Краще просто зараз. Хоча, — його погляд ковзнув по її пальту, — розумію, що вам, можливо, треба зайти додому… переодягтися.

Евеліна відчула, як заливає обличчя рум’янцем. Ні, не від сорому, а від обурення.

Отже, він усе-таки помітив.

Дірку.

І, судячи з виразу обличчя, належно її оцінив.

Як він сміє так іронічно посміхатися, коли мав би або нічого не помітити, або, якщо вже помітив, бодай не показувати цього?!

А що буде, коли він дізнається, що їй, власне, й переодягатися нема в що? І все ж Евеліні нічого не лишалося, як сказати правду.

— Переодягтися? — перепитала вона з удаваним спокоєм. — Боюся, це неможливо. Це… моя єдина сукня.

Він підвів брову — очевидно здивований.

Евеліна розуміла, що має бодай щось пояснити. Це й справді трохи дивно — коли дівчина її віку не має гардероба.

— Раніше я жила на Великій Землі, — почала вона. Великою Землею мешканці Ліреї називали материкову частину королівства. — У моєму домі сталася пожежа. Згоріло все. Тому я й приїхала на острів — почати життя заново.

Просте пояснення. Воно вже не раз виручало її.

Зазвичай люди вірили.

А він повірить?

Ейден кілька секунд мовчки дивився на неї.

Потім тихо, майже задумливо, сказав: