Розділ 3. Пані в пальті

А ось і він.

Чоловік, про якого пошепки говорив увесь острів.

І, треба визнати, не дарма говорив.

Високий, стрункий, у сурдуті сталевого кольору, що бездоганно сидів на широких плечах.

Жодна пліткарка Ліреї не перебільшувала — Ейден Греймонт і справді був надзвичайно вродливий.

Але в нього була не та солодка краса, що властива розніженим світським неробам. Ні — це була краса людини, яка знає собі ціну. Небезпечна, магнетична, від якої краще триматися на пристойній відстані, якщо не шукаєш пригод на власну голову.

Евеліна зовсім не шукала сумнівних пригод, тож не збиралася прискіпливо роздивлятись цей взірець чоловічої привабливості. Її завдання — просто вручити лист. Та все ж ковзнула по ньому недбалим поглядом. Помітила й відзначила кілька деталей.

Темне волосся м’яко завивалося біля скронь, а одне пасмо густої шевелюри було дивовижно світлішим за решту. Очі — сіро-сталеві, уважні, проникливі. Ті самі, що не просто дивляться, а оцінюють, зважують… і, за потреби, виносять вирок.

Він просто стояв на порозі кімнати, майже нерухомий, проте здавалося, ніби простір довкола завмер і намагнітився.

Усе в ньому — постава, розворот плечей, пронизливий погляд — говорило про владність. Безперечну. Цей чоловік явно звик наказувати. Не підвищуючи голосу. І, вочевидь, звик, що його слухаються навіть меблі й протяги.

Евеліна раптом усвідомила, що уявляла їхню зустріч зовсім інакше. Нуднішою, передбачуванішою, без усіх цих пригод: пожежі, її героїчної боротьби зі стихією за допомогою власного пальта, криків дітей.

Стоп… діти?

То це його діти?! Хоча… а чиї ж іще? Адже дівчинка назвала його татом.

Несподіване відкриття.

Виходить, Греймонт — не лише красень-магістр-радник, а ще й батько.

У Ліреї, звісно, ходили чутки, що колись він був одружений — і щось там пішло не так. Шлюб закінчився швидко й загадково. Дружина чи то зникла, чи то втекла. «З нез’ясованих причин» (а в Ліреї це майже завжди означає — «причини чудово всім відомі, просто не прийнято про них говорити»).

Але, схоже, діти від того шлюбу все ж залишилися. І тепер він виховує їх сам. Що, до речі, виглядало досить незвично — зазвичай усе буває навпаки: коли шлюб розпадається, діти лишаються з матір’ю.

Евеліна перевела подих, намагаючись осмислити все одразу — чоловіка, дітей, запах гару й кіптяву на підлозі.

І тут їй у голову прийшла інша, значно актуальніша думка.

Сукня!

Точніше — дірка у спідниці!

Саме та, через яку сьогодні зранку вона з філософською покірністю дійшла висновку, що «добре, що зараз зима».

Вона ж гасила пожежу, повернута до Греймонта спиною. Він не міг не помітити стан її вбрання.

Чудово. Просто неперевершено.

Хоча… чи було йому діло до її дірявої сукні, коли в будинку спалахнула пожежа? Порядні чоловіки за таких обставин дивляться не на одяг, а на полум’я.

Евеліна вирішила не розвивати думку у небезпечному напрямку й кинулася до пальта. Ну, як «кинулася»… вона обережно позадкувала дрібними кроками, намагаючись не повертатися до Греймонта спиною і водночас зберігати незворушний вигляд. Схопивши пальто з софи, швидко накинула його на себе.

Нехай воно й тхне гаром — зате прикриває стратегічно важливі місця.

Застібаючи ґудзики, вона схопилася за першу-ліпшу оптимістичну думку: якщо вже доля вирішила познайомити її з королівським радником, то, принаймні, тепер він точно не забуде цей день. Навряд чи хтось іще з’являвся в його житті з димком і в дірявому одязі.

— Тату! — дівчинка підбігла до Ейдена, вчепилася у полу його сурдута й цілком серйозно повідомила: — Тату! ВОНО знову сталося!

У ту мить Евеліна не звернула уваги на це «ВОНО». А дарма.

Ейден нахилився до доньки й уважно подивився їй у вічі.

Погляд його став м’якішим — вперше відколи Евеліна його побачила.

— Не злякалася? — спокійно спитав він.

Малеча енергійно захитала головою.

— Ні! Я все робила, як ти казав! Кричала голосно-голосно! Я ж голосно кричала?

— Ти все зробила правильно, — серйозно підтвердив він і провів рукою по її волоссю.

Дівчинка засяяла, мов уже забула, що хвилину тому тут вирував вогонь. Мала гордовито задерла підборіддя й додала:

— І я не лише кричала, я ще й намагалася загасити! — вона показала графин. — Але не вийшло… — зітхнула. — А потім прийшла ось ця пані в пальті, і в неї вийшло!

Тепер вона повернулася до Евеліни. Їхні погляди зустрілися.

В очах дівчинки не було й тіні страху — лише жива яскрава цікавість і навіть легке захоплення. Здається, її вразив той факт, що Евеліна пожертвувала пальтом для порятунку софи.

Евеліна усміхнулася. Якщо вже хтось і заслуговував на захоплення, то це сама малеча, яка безстрашно намагалася дати раду вогню.

Скільки їй? Років п’ять?

Евеліна не дуже добре вміла визначати дитячий вік. Але дівчинка була справжнім чарівним створінням. Таких милих дітей вона ще не зустрічала. Та й взагалі зустрічала їх не так багато — життя якось так складалося, що спілкуватися доводилося переважно з дорослими. Вона й не задумувалася, якими бувають діти. А ця крихітка мимоволі притягувала погляд.

Світло-каштанове волоссячко спускалося на плечі м’якими завитками, рожеві щічки, величезні бурштинові очі.

Хитрючі.

Евеліні згадалася мармурова фігурка лисички на камінній полиці. Дівчинка справді була на неї схожа. Маленьке лисенятко.

Ейден вислухав доньку до кінця й перевів погляд на Евеліну.

— «Пані в пальті», — повторив він за донькою з легкою іронією. — Це так звуть нашу рятівницю?

Добре хоч не «кінь у пальті».

— Евеліна Браві, — уточнила вона. — Я листоноша. Тимчасово. Поки Фіон Ешлі хворіє. Прийшла вручити лист. Це ж ви — пан Ейден Греймонт?

— Так, це саме він — королівський радник і магістр, — озвався Вень-Чан, який несподівано з’явився в дверях. Потім обернувся до Греймонта й додав: