Розділ 2. Теплий дім, гарячий прийом

Коли до ґанку лишалося кілька метрів, Евеліна зупинилася, щоб іще раз обвести поглядом маєток Греймонтів. Вона вперше опинилася в цій частині острова, і їй здалось не зайвим роззирнутися, аби зрозуміти, які небезпеки може приховувати це місце.

Вона не помітила нічого страшного.

Дім був… гарний.

Суворий — так, але не зловісний.

Сніг лежав на дахах башточок і портику м’якими подушками, а біля самого входу висів старий ліхтар, вкритий тонкою крижаною кіркою. Крізь кристали льоду пробивався теплий мерехтливий вогник, вимальовуючи на снігу химерні золотаві візерунки. Це виглядало на диво зворушливо — як на старих різдвяних листівках.

Ну і де ж тут те прокляття?

Дім був схожий на старого аристократа, який давно звик до пліток, але поблажливо не звертає на них уваги.

Евеліна піднялася засніженими сходами й постукала.

Двері відчинилися майже одразу.

На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти — невисокий, але напрочуд статечний, з обличчям, на якому час лишив лише найвиразніші риси, але не втому.

Його темні, злегка розкосі східні очі дивилися трохи лукаво й з явною цікавістю.

Та найбільше вразив Евеліну його одяг. О, цей халат заслуговував окремої історії. Насичено-синій шовк, розшитий позолотою — східні візерунки перепліталися у химерний, майже казковий малюнок.

Евеліна не стримала усмішки — від несподіванки, від контрасту, від легкої абсурдності ситуації. Адже вона думала побачити строгого, манірного дворецького у бездоганно випрасуваній лівреї, а не… східного філософа, що з’явився наче з легенди про драконів і чайні церемонії.

Чоловік трохи схилив голову і м’яко насмішкувато сказав:

— Ви так щиро мені усміхнулися, мила пані, що ризикну припустити: здається, ви нічого про мене не чули. До вас, мабуть, не дійшли чутки про старого буркотуна Яна Вень-Чана…

— Отже, вас звати Ян Вень-Чан? — усмішка Евеліни мимоволі стала ще ширшою.

— У Країні Вічного Сходу, звідки я родом, це ім’я означає «книжковий хробак», — зазначив він. — У нас вважають, що ім’я визначає долю.

— Любите читати? — припустила Евеліна.

— Чи люблю я читати? — усміхнувся Вень-Чан. — Хм… скажімо так: я прочитав, мабуть, більше книжок, ніж є зірок на небі. А чим ще має займатися у вільний час дворецький?

— То ви дворецький? — здивувалася Евеліна. — Перепрошую, я, мабуть, уявляла собі дворецьких трохи інакше.

Він злегка вклонився.

— Тоді дозвольте вважати, що сьогодні я зруйнував одне з ваших уявлень про світ.

Евеліна засміялася — тепло, по-доброму. І якщо вже цей Вень-Чан задав іронічний тон, вона вирішила повернутися до початку їхньої розмови й жартівливо уточнила:

— А що ж такого я мала б про вас почути, аби мені перехотілося вам усміхатися?

— О, багато чого, — запевнив він. — Спитайте будь-кого в столиці — вам одразу скажуть, що Ян Вень-Чан — надзвичайно неприємна людина. Злісний, хитрий і підступний. До того ж, подейкують, схильний до авантюр.

— І це правда?

— Люди не брешуть, — серйозно кивнув він, і очі його лукаво блиснули.

Вона засміялася відкрито, бо остаточно втратила рештки настороженості.

У ньому було щось чарівне — суміш мудрості й самоіронії, як у людини, яка вже надто багато зрозуміла, аби ставитися до життя всерйоз.

— Перепрошую, здається, я ще не представилася, — спохопилася вона. — Мене звати Евеліна Браві. — (У тій, іншій, колишній її історії прізвище було Бравінська, але тут вона називалася саме так.) — Я тимчасово заміняю листоношу.

Вень-Чан усміхнувся й легенько схилив голову, показуючи, що радий знайомству.

— У мене лист для пана Ейдена Греймонта, — пояснила вона мету свого візиту. — Я повинна передати його особисто в руки.

— Прошу вас, пані Евеліно, — Вень-Чан жестом запросив увійти. — Дозвольте, я доповім господарю про ваш прихід.

— Дякую, — сказала вона й переступила поріг.

— Можливо, ви знімете пальто? Тут тепло.

Евеліна поспішно похитала головою.

— Ні-ні, не варто! Я… е-е… дуже змерзла.

— Як бажаєте, — кивнув він, наче прекрасно все зрозумів, але галантно зробив вигляд, що нічого не збагнув. — У такому разі прошу до вітальні.

Він провів її до просторої кімнати й зник із виглядом людини, яка точно знає, що от-от станеться щось цікаве.

Вітальня справила приємне враження.

Високі вікна в дубових рамах, камін із витонченою кованою решіткою, елегантні крісла, оббиті оксамитом глибокого бордового кольору. Звідусіль віяло шляхетною старовиною. Здавалося, кожна річ мала власну історію.

Евеліна неквапливо обвела поглядом кімнату.

На стінах — картини. Переважно краєвиди Ліреї. Хтось із предків Греймонта явно мав художній смак.

Та увагу Евеліни несподівано привернуло не це.

На камінній полиці стояла мармурова фігурка лисиці — мініатюрна, з розкішним хвостом. Від неї йшло відчуття живості, ніби лисиця лише прикидається кам’яною й от-от підморгне. Саме такі дрібнички й надають інтер’єру особливого характеру. Кому-кому, а Евеліні, дизайнеру інтер’єрів за освітою, це було прекрасно відомо.

Вона ледве стрималася, щоб не роздивитися фігурку ближче. Але ні — розумніше нічого не чіпати, коли перебуваєш у домі людини, яку плітки щедро обдарували не найприємнішими епітетами.

Евеліна вже збиралася мирно опуститися в крісло, коли повітря розітнув пронизливий дитячий вереск.

Такий відчайдушний, що в Евеліни серце впало в п’яти.

Без роздумів і зволікань, вона кинулася в коридор — туди, звідки долинув крик.

На ходу вона ледь не перевернула підлогову вазу, вхопилася за стіну, щоб не послизнутися, й вилетіла до прочинених дверей, з-за яких виривалося дивне світло — надто руде, як для зимового вечора.

Евеліна забігла до кімнати — і побачила дещо, чого ну зовсім не чекала.

Невеличка софа була охоплена полум’ям, із яким відчайдушно боролася маленька дівчинка в рожевій сукенці. Зброєю їй слугував графин із водою.