(З книги «Історії, написані олівцем»)

Присвячується Україні – з її містами,

що стають героями, і людьми, що стають легендами.

Марго сиділа посеред кімнати на білому пухнастому килимі, оточена речами. Навколо неї — пазли, клубки ниток («зв’яжу колись шарф»), крейда, купа блокнотів — усе чекало на свій час. П’ять років тому вона орендувала цю квартиру, коли переїхала до Києва після університету. Відтоді вона стала їй домом.

2023 рік Марго назвала «геть хлам» — роком великого очищення. Вона вирішила позбутися всього зайвого: речей, думок, інтересів, навіть деяких стосунків.

Вона працювала перекладачкою. Її хобі — читання та мови — стало професією. Вона перекладала книжки, статті, оповідання і була щаслива в цьому. Раніше вона водила екскурсії в Запоріжжі, а тепер — у Києві.

Марго народилася в Запоріжжі, місті з легендарною Хортицею. Вона згадувала острів постійно, він їй іноді снився.

Погляд Марго ковзав кімнатою — цим затишним сховком, який вона мала полишити вже за годину. Сьогодні її чекала екскурсія, тож вона ще раз оглянула простір, який знав усі її звички.

Кімната Марго була просторою, залитою світлом із великого вікна. Книжки на шафі, що займала всю стіну, та розкидані блокноти з олівцями видавали її любов до порядку й творчості. Усі речі були в шухлядах, але не використовувалися. Було багато всього і водночас нічого. Затишний диван біля вікна кликав до читання.

Вона сіла на килим і глянула на шафу, де стояли її улюблені детективи. Мабуть, усе почалося звідти — з книжок і того дивного дару, який вона мала змалку. Книжок було забагато, і дару теж.

Марго з дитинства любила таємниці, зашифровані в книгах. У неї був дар передчуття. Бабуся й учителька казали, що вона завжди знала, що сказати у відповідь, коли викличуть, який білет дістанеться.

З часом Марго зрозуміла, що її передчуття — це більше, ніж інтуїція. Вона читала думки. На першому курсі університету це дратувало: залицяльники втрачали шарм, коли вона знала їхні слова наперед. Але під час війни зчитування думок стало тягарем. Одного вечора, під час чергової тривоги, вона сховалася в метро разом із десятками незнайомців. І раптом — наче хвиля: страх матері, що притискала дитину до грудей; тремтіння рук юнака, який дзвонив коханій, благаючи пробачення. Її власні думки потонули в цьому океані чужих емоцій. Вона вибігла на поверхню, задихаючись, і вперше відчула — це не просто дискомфорт. Це неможливість дихати. Тінь, що переслідувала її, тепер обернулася кліткою: чужі страхи й біль пронизували кожну клітину, а війна, здавалося, виснажувала навіть повітря. Тоді Марго вперше подумала: «Я не зможу врятувати нікого, якщо сама потону». І це був початок. Рішення виїхати, спочатку несміливе, наче зрада, проросло в ній за лічені дні — не як втеча, а як єдиний спосіб знайти опору, щоб продовжувати боротьбу інакше.

І саме через це розхламлення з книжками видавалося найскладнішим. Того дня, коли ми вперше зустріли Марго в цій історії, вона стояла перед книжковою шафою, вагаючись: відвезти улюблені детективи до мами в Запоріжжя, продати чи подарувати? «Можливо, — подумала вона, — варто спочатку почитати книжки про розхламлення, тоді, певно, легше було б вирішити».

Та того ранку часу на роздуми було обмаль — Марго поспішала на екскурсію. Олександрівський узвіз, старий, мов спогад, зустрів її кроки. Висока, із мідним волоссям і уважними зеленими очима, Марго вирізнялася невимушеним стилем.

Війна, що тривала другий рік в Україні, виснажувала. Батько Марго з дядьком боронили країну, а жінки тримали тил. Після чергового обстрілу Києва, коли тривога знову розірвала ніч, Марго відчула, що залишатися надто важко. Вона вирішила виїхати, шукаючи спокою за кордоном.

Марго вела екскурсію Олександрівським узвозом. Один із туристів, англієць із блиском в очах, уважно слухав. Вона розповідала про таємниці мосту й старовинного дуба, вплітала вигадку в історію, відчуваючи себе частиною міської головоломки.

Коли Марго розповідала про скарби під бруківкою, камені під ногами на мить здригнулися, ніби підтверджуючи її слова. Вона відчула, як думки туристів — уривки їхніх спогадів і мрій — спалахують у її голові, але цього разу вони зливалися з шепотом самого узвозу, наче місто хотіло додати власну главу до її історії.

Київ розгортався перед нею, мов книжка з пожовклими сторінками — кожен провулок наче вписував новий абзац, а шепіт каміння нагадував шелест давно прочитаного.

— Один із них, — вона нахилилася ближче, лукаво всміхаючись, — залишив щоденник у дуплі того дуба. Думаєте, хтось його знайшов?

Це була її звична байка — частинка гри, у якій межа між правдою й вигадкою танула, наче серпанок.

Англієць із блиском в очах підхопив настрій: у його уяві вже розгорталася пригода. Марго вела далі — мов режисерка, яка точно знала, коли зробити паузу, а коли закинути нову підказку.

— А ось тут, — вказала вона на вікно з кольоровим вітражем, — жив лікар. У 1918-му, коли вирувала епідемія тифу, він лікував дітей. Уночі лишав на підвіконні ліхтарик — матерям на знак, що ліки готові. І жодна душа його не зрадила…

Вітер із Дніпра підхопив її голос і поніс угору — між дахами, крізь антени й димарі, мов розсипаючи шепіт на дрібні світлі пилинки. Усі мовчали. А Марго вже й не слухала тишу — ловила інший ритм. Місто промовляло до неї скрипом балок, дзенькотом рейок, підземним гуркотом вод, що ще пам’ятали давні береги. Вона затримала подих, ніби вловлюючи не звуки, а мелодію — не таємницю, яку треба розгадати, а пісню, що складається з тисяч деталей.