Розділ №14. Зцілення та страждання

Будинок Елтона Стейна зустрів мене тишею та знайомим запахом озону. Не знаю чому, але тут було завжди затишно та спокійно, ніби хтось вимикав усі звуки у світі. Ніби… це не я стояла посеред холу та дивилася на стареньке фортепіано, а хтось інший. Хтось більш жіночний. Більш елегантний. Більш вишуканий. Та більш живий.

— Там на другому поверсі є кімната для гостей. Можеш зайняти її, — кинув тихо Стейн, роззуваючись та скидаючи з плечей піджак. Він ліниво скинув кофту та потягнувся, до хрускоту розминаючи м'язи.

— Ти йдеш спати? — поцікавилась, розглядаючи міцні м'язи під чорною майкою. Було дивно бачити, як він ані краплі не соромився роздягатись переді мною. Ніби...навмисно?

— Я іду лікуватися чимось теплим та музикою. Хочеш допомогти? — хитро посміхнувся чоловік та ковзнув поглядом, проходячи повз мене на кухню. — Не відмовлюсь від твоїх рук.

Елтон ще раз нахабно  посміхнувся та зник за сходинками. Робити було нічого, тому я рушила слідом, намагаючись запам'ятати розташування кімнат. Кухня в будинку Стейна була на диво затишною. Чорні кольори, коричневі та трішки молочних. Ніби він прагнув втопитися в цьому місці, як у каві.

— Сідай, — кивнув він на стілець біля вікна. Я присіла, обхопивши теплу чашку долонями, та на мить заплющила очі. — Що тобі налити?

— Кави, якщо можна, — промовила та підтягнула ноги на стілець.

— Зможеш заснути після неї? — поцікавився чоловік, кидаючи розчинну каву у дві чорні чашки та заливаючи гарячою водою. — Я думав, що один таким страждаю.

— У мене немає проблем зі сном. Я можу спати в будь-яких умовах та місцях, — знизала плечима. — Одного разу навіть заснула стоячи в транспорті. Тому кава мені не завадить.

Чоловік мовчки поставив на стіл напої та сів напроти. Я дивилася на його змучене красиве обличчя та не могла відвести погляду. Моя магія все ще відчувала, що йому боляче та хотіла вгамувати це. І мене дивувало, як він міг настільки спокійно сидіти поруч та пити каву зі мною, коли чужі рани досі віддавалися під його шкірою. Здавалося б, я могла побачити їх за чорними металевими очима, котрі не відводили від мене погляду.

— Я можу допомогти з цим, — зірвалося з губ швидше, ніж я встигла подумати.

— Тобі не дає спокою дар цілителя? — нервово перепитав він, на кілька секунд відвертаючись в інший бік.

— Не дає. Я відчуваю цей біль в тобі й мені хочеться стерти його кінчиками пальців, — різкіше ніж хотілося додала.

— Тому ти тягнулася до мого обличчя? — вичавив він з себе криву посмішку. — Чому, до речі, саме до обличчя? Чому не до руки?

— Руку швидше забирають. А обличчя завжди у відкритому доступі, та й ним особливо не помахаєш. До того ж магія швидше доходить до головного мозку. Можна, звичайно й до грудної клітки торкатися, щоб потрапити до кровотоку, але для цього потрібно буде тебе роздягнути.

— Спробуй, — розсміявся Елтон відкидаючись трохи назад та  дивлячись з якимось дивним теплом. — Але краще іншим разом. Я не готовий віддавати тобі цей магічний фон. Це занадто навіть для мене.

— По тобі й не скажеш, — зауважила, ковтаючи каву.

— Коли постійно відчуваєш біль, вчишся його тримати в собі.   Бо неодмінно знайдеться істота, котра вирішить тебе добити. Такий собі інстинкт самозбереження.

— Як же тоді ти справляєшся з цим самотужки? — поцікавилася, підпираючи щоку. — Фон не забере знеболювальне, йога чи навіть якесь закляття. Це може зробити лише жива людина та час.

— Я граю на фортепіано, щоб перемкнутися на щось інше, — Елтон відставив чашку в сторону та запитав. — Ти колись пробувала грати? Хочеш спробувати?

— Не думаю, що в мене вийде... — зауважила. — Для цього треба мати чутливі пальці.

— Для цього потрібно відчувати хоч щось всередині, — відказав він та здійнявся зі свого місця рушаючи в хол. Без прохань. Без слів. Без наказів. Залишаючи мені вибір.

Поглянувши у чорне скло, я за один ковток допила каву та пішла у вітальню. Стареньке фортепіано стояло біля великого вікна при вході. Воно нагадувало мені  сплячого звіра, який лишень чекав дотику, щоб ожити. А Елтон, зі своїм даром до некромантії, якраз таки вмів оживляти мерців. Він сидів за ним та  перебирав клавіші одна за одною. Його довге волосся спадало за плечі. Він відкинув голову назад, граючи наосліп якусь повільну сумну мелодію.

— Наважилась? — запитав він майже нечутно.

— Я не вмію грати, — повторила знову, але все ж таки ступила ближче, щоб побачити як він це робив.

— Тобі й не треба вміти, — посміхнувся він, — просто сідай поруч та відчувай.

В залі повисла тиша. Я нервово сіла поруч, торкаючись пальцем краю фортепіано, ніби намагаючись магією його ожити. Але дарма. Нічого не виходило. Це старе чудовисько міг оживити лише Стейн. Напевно він це теж зрозумів, тому що просунувся ближче та поклав мої долоні посередині, а зверху опустив свої пальці.

— Навіть не здумай, — прошепотів він мені на вухо, коли я стала пробуджувати магію. — А то переслідуватиму тебе у снах до кінця твоїх днів. Уяви тільки, скільки я знаю способів смерті. Та скільки знаю способів воскресити.

— Уявляю, — нервово кусаючи губи, перш ніж його пальці натиснули моїми кілька нот.

Він продовжував ними грати якусь глибоку повільну мелодію, поки я затамувавши своє дихання намагалася не думати про його губи коло мого вуха. Про те, як він впевнено відчував мене своєю шкірою та читав наперед мої думки. Б'юсь об заклад, якби я зараз потягнула б його біль, він би точно передбачив це. І дарма, що від ментала у нього було не так багато. Цього цілком вистачало, щоб пробуджувати в мені дивні почуття та ще дивніші думки.

— Ти занадто гучно думаєш, — прошепотів він на моє вухо. — Я ніколи не використовував на тобі свою магію, якщо тебе саме це цікавило. Що б ти не відчувала зараз, це твоє власне.

— Навіть не сумніваюсь, — нервово витягнула свої руки з-під його та встала віддаль. — Навряд чи ти мрієш сам себе приспати та вилікувати. Але якщо мрієш, я зовсім не проти. Можу допомогти. Хочеш?