Розділ №13. Тринадцять балів

Тиша огортала машину. Елтон Стейн сидів за кермом, відкинувши голову на спинку сидіння та повільно вдихав повітря. Тонка шия здавалася натягнутою мов струни. Припухлі бліді губи ледь тремтіли від напруги, й мені здавалося, що він от-от закричить. Але ні. Він просто стискав пальцями руль, поки я безпардонно розглядала його зі всіх сторін. Якби мені сказали виміряти по десятибальній шкалі біль, котрий він через себе пропустив, я б намалювала лінію далі та написала б зверху "тринадцять".

— Дозволь мені допомогти тобі, — не стрималась та знову підняла цю тему. Після того як він відсторонився від мене та сказав не чіпати його, це було єдиною думкою в моїй голові. — Я можу зняти частину цього болю.

—  Взявши його на себе? — різко зауважив чоловік, повертаючи до мене сталеві очі. — Не будь дурною, Олівіє. Я нікому в житті не побажаю відчути цього.

— Він лишень увійде через пальці та розчиниться. Кілька секунд і все зникне, — намагалася достукатися. Мої долоні нахабно потягнулися до його щоки, але перш ніж торкнутися, їх перехопив Стейн. — Ти хотів цілителя в напарники. Ти його отримав.

— Ти й так ослабла через Тієля. Тому давай на цьому закінчимо цю дурну розмову. Я шукав цілителя не для того, щоб ти мене кожен раз лікувала. А для того, щоб ти виконувала свою роботу, — зауважив Елтон, доки я нервово вдихала повітря. — То ж просто виконуй її і все.

— Як скажеш, — погодилась з ним, опускаючи пальці та вибираючись з пастки. — Робота так робота. Нічого особистого.

Стейн з вдячністю хитнув головою та розслабився на сидінні. Тому я не зволікаючи схопила його долоню та перш ніж він встигнув хоч щось зробити, потягнула на себе магію. Різкий біль пронісся по шкірі нестерпною хвилею. Але перш ніж я взяла ще більше, чоловік смикнув її на себе, змушуючи мене випустити та злякано вдивлятися на наші руки. Це було настільки реально, що досі здавалося, як щось розпечене ллється по грудях.

— Ти в порядку? — занепокоєно розглядав Ел мене, поки я намагалася вдати, що все добре. Він хотів було торкнутися мене, але розуміючи мої принципи сховав руки. — Божевільна жінка... Вперта та божевільна.

— А ти чекав, що я дивитимусь, як тебе роздирає на шматки? — іронічно здійняла брови. — Треба було з собою Тієля брати, а не мене.

— І то правда... — в салоні повисла тиша. Елтон зробив глибокий подих та втомлено завів машину, рушаючи вперед. — Як ти? Це...не саме приємне відчуття...

— Я лише частину встигла забрати, — зізналася, спостерігаючи, як за вікном змінюються один за одним дерева. — Це було...терпимо. Просто не очікувала, що це буде настільки...

— Яскраво? — підказав він. — Радий, що це була лише частина. Гадки не маю, що робив би, якби ти знепритомніла забравши все.

— Напевно,  взяв би в напарниці когось менш упертого й менш схильного до мазохізму, — буркнула я, притискаючи пальці до грудей, де все ще трохи пекло.  — Або ж просто знехтував би моїм трупом,  мовляв, "я тебе попереджав".

— Не в моїй манері кидати тіла, навіть якщо вони  до нестями вперті, — сухо відповів Елтон, а потім на диво м’яко додав: — Дякую тобі... Але більше не роби так, добре? Воно того не варте. Все одно мені не вдалося чітко визначити, де саме був укол. За тією пеленою болю все занадто розмивалося.

— Ти саме про це переймаєшся? — скептично прищулилась. — Про це, а не про те, що в тебе мало серце не стало через цей дар?

— Але ж не стало, —  знизав він плечима.

— Якщо ти зупиниш машину, можу допомогти. Ти так мило лякаєшся моїх дотиків, що якщо я знову  протягну пальці до твого обличчя, то воно неодмінно стане, — буркнула, згадуючи як він відсахнувся від мене коли опритомнів. — Так страшно було?

— Занадто близько. Я не люблю, коли хтось порушує мій особистий простір, — спокійно відповів чоловік. — Особливо, коли це може вартувати людині життя.

— Матиму на увазі... Лікуватиму тебе повітряними поцілунками, — ображено вмостилася зручніше, а Елтон ледь посміхнувся.  — Я хочу побачити тіло дракона. Було б непогано дослідити його самій. Тим паче, що магічна діагностика не завжди точна. Вона в багатьох аспектах залежить від мага. Тому легко щось пропустити.

— Думаю, ми можемо завтра сходити до професора, якщо ти хочеш.  Оглянеш все сама. Там же й зможеш поспілкуватися з колегою та Тієлем, коли той переноситиме тіло в морг. Він казав, що ви помирилися з ним. Буде вам невеличке побачення.

— Як романтично, — гмикнула я. — Побачення в лікарні. Тільки я, він та труп не першої свіжості. Прекрасна компанія. Дякую. Але краще вже з тобою сходити.

— Чим? — втомлено посміхнувся Елтон. — Мене взагалі мало хто може терпіти.

— Ти принаймні не підсовуєш мені до носа квіти на які в мене алергія. І не дивись так на мене, я дуже злопам'ятна, — ані краплі не збрехала. — А якщо серйозно, то...я не бачу сенсу навіть думати про стосунки, в яких мене не сприйматимуть рівною собі. А щось мені підказує, що Тієль ніколи не бачитиме в мені рівну собі. Всі ці дорогі квіти, нагладжені краватки та звані вечері... дякую, краще вже з мертвим тілом в морзі...

Дерева за вікном ставали все  рідшими. На горизонті жевріло  місто, схоже на велетенський мурашник. Я дивилася на хвилясту дорогу й не могла зрозуміти чого ж так нервувала. Аж поки ми не повернули на черговому світлофорі праворуч.

— Хіба морг не  прямо? — запитала,  намагаючись зорієнтуватися.

— Прямо, але в мене немає сил їхати в морг сьогодні,— не зупиняючись, відповів він. Його очі не відривалися від дороги, ніби він щосили намагався не дати собі передумати. — Тому  сьогодні ти спатимеш зі мною під одним дахом.

— Перепрошую? — голос зрадницьки зірвався.  — Ти хочеш, щоб я… переночувала у твоєму домі?

— Так, — невимушено відповів він, а потім хитро поглянув на мене. Я ледве втрималася від бажання заїхати йому ліктем у бік. — Ти все правильно зрозуміла.

— Я цілком можу дійти пішки, — спокійно зауважила. — Просто зупинишся і я пройдусь.