Розділ №12. Невимовний біль

Тиша на вулиці здавалася майже священною.  І чого Стейну приспічило приїжджати в це богом забуте місце саме посеред ночі, коли на багато кілометрів звідси не виднілося жодної живої душі? От невже не можна було навідатися на закинутий металургійний завод у той час, коли на вулиці буде хоч щось видно? А не зараз, навпомацки йти зарослою дорогою під огородження, тримаючи в долонях ліхтарики.

На відміну від мене, Елтон Стейн просувався впевнено та тихо, мов тінь. Він чітко знав куди ступати, куди повертати та як відчинити ці проржавілі двері так, щоб вони не звалилися нікому на голову. Ба більше, він люб'язно притримав їх і для мене, та мов джентльмен запросив увійти всередину до якогось дивакуватого цеху з доменною піччю. Але я вперто не бачила ніде слідів від пожежі чи чогось подібного.  А він казав, що жертву спалили. Питання, як та де?

— Ми прийшли, — нарешті сказав Елтон, зупинившись біля потемнілої металевої драбини, яка вела угору до самої печі. Сказати, що я була здивована — нічого не сказати.  — Його притягнули сюди, прикували до дна ланцюгами та стали заливати металом.

— Як...? — видихнула, розглядаючи дійсно велетенське жерло печі. Мені в голові не вкладалося. — Як вбивця зумів підняти непритомного дракона цією драбиною? Він точно мав би мати якісь здібності. Це точно маг.

— Я теж так думаю. Навіть більше схиляюсь до думки, що це представник якоїсь раси, — промовив тихіше Елтон, здіймаючись нагору, поки я лізла за ним слідом. —  Можливо навіть якийсь вампір чи хтось із даром левітації. Дракони доволі важкі. Проста людина не підняла б його, тим паче голими руками.

— Однозначно, — погодилася, ступаючи на найвищу сходинку та дивлячись вниз. Десь там, на дні, виднівся дивний сплав, який блокував зовнішню магію. — Що це за...

— Яма в металі? — розуміючи хитнув він головою на величезний слід внизу. — Це наш Тієль так виколупав тіло з чана, щоб відвезти на експертизу.

— Я не пам'ятаю, щоб до Мейбела привозили металеві гори, — нервово ковтнула слину, від почуття приреченості. — Та й він не розповідав мені ні про який такий випадок.

— Тієль і не віз його до вас. Морітан тоді прихворів був, тому тіло повезли в морг при центральній лікарні. До професора Сойла. Але там був такий товстелезний шар сплаву, що через магію йому не вдалося просканувати пошкодження, — пояснював Елтон, спускаючись вниз переносною драбиною. — Все, що можна було, ми витягнули з нього. Але мене досі непокоять деякі деталі.

— Які? — обережно ступила слідом, опускаючись на дно. Метал під ногами неприємно віддавав твердістю, викликаючи дурне відчуття нудоти.

— Коли було знайдене тіло, ми дуже спішили відвезти його в лікарню й не було достатньо часу на зчитування. Але я встиг відчути укол, — став розповідати Елтон, проводячи пальцями по ямках на внутрішній стороні доменної печі. — Але містер Сойл запевнив мене, що не відчув жодного медикаментозного впливу на жертву.

— Сойл...? — перепитала прізвище, намагаючись згадати, де ж раніше його чула. В голові вискочили дисертації Морі, над якими він страждав стільки часу і я наморщила носа. — Грей Сойл?

— Так, ти його знаєш? — перепитав Стейн, повертаючи до мене бліде обличчя.

— Особисто не знаю. Але наслухалась, — знизала плечима, згадуючи скільки йому було років. Цей старий пень займав свою посаду стільки часу, що його магія давно вже почала виснажуватися. Воно й не дивно, що міг проґавити. — Що він ще сказав?

— Нічого особливого, насправді. Тому я привів тебе сюди, щоб ти теж подивилася своїми очима поки я проводитиму ритуал, — мовив слідчий, знімаючи рукавички. — Як ніяк, ти значно молодша за нього. Можливо побачиш щось інше.

— Ти впевнений, що хочеш провести ритуал зараз? Маєш вкрай поганий вигляд, — зауважила, відмічаючи втому Елтона. — Може перенесемо на інший день? Я огляну тіло в морзі, а там вже якщо нічого не допоможе, подивишся й ти.

Елтон  змовчав. Його важкий  погляд повільно ковзав по стінах, по металу, по слідах, яких не помічала я. У мене складалося стійке відчуття, що він бачив зовсім інакше картину, ніж я.  Ніби він бачив...саму смерть, котра заполонила ефіром все це місце.

— Я не думаю, що є сенс тягнути ще довше, — тихо прошепотів він, повільно опускаючись навколішки. — Це — останнє місце, де залишився відгомін жертви. Якщо ми щось й дізнаємось, то тільки тут. І тільки зараз. Бо з кожним днем слід стає все слабшим. Я й так тягнув, щоб цей біль не затопив мене більше, ніж мав би.

— Але ж ти зовсім ослаб... — визнала очевидне, всіма фібрами душі сподіваючись, що цей спертий некромант передумає. — Це важко...

— Ти можеш почекати мене на вулиці, якщо боїшся, — посміхнувся він та з розумінням хитнув головою. — Насправді нічого особливого не відбудеться. Я просто погляну як все відбувалося та повернусь сюди.

— Впевнений? — перепитала, ані краплі не довіряючи його напускному спокою. 

— Впевнений, Ліві. Не вперше та не востаннє. Просто зачекай трохи і я відвезу тебе додому.

Тихий голос Стейна відбивався від стінок луною. Я нервово відступила на крок назад, хоча в душі залишалося стійке почуття чогось жахливого. А от для Елтона цього всього ніби не було. Він спокійно сів навколішки та торкнувся долонями поверхні. Його очі зсередини засвітилися срібним металевим кольором. Риси обличчя наче застигли в масці спокою. А потім я відчула хвилю болю. Вона була настільки сильною, що мені аж перехопило дух й я втулилася спиною в стіну жерла.

— Елтоне? — вигукнула, щоб привернути його увагу та він не чув. Імпульсна магія обвила його, наче ланцюги.

Було так страшно та моторошно, що я кинулася до нього аби якось це зупинити. І це при тому, що мені доводилося зцілювати різні рани, пропускаючи їх через себе. Мої пальці  схопили його за руку, відчуваючи біль, котрий він зараз переживав. Такий сильний, що в очах нестерпно потемніло, а зуби мало не до крові прикусили губи. Це ж що переживав сам Ел, якщо мала доля мого болю віддавалася гострим бажанням зупинити ці страждання? А потім втекти звідси якомога далі, щоб не відчувати всієї цієї безодні. Такої їдкої та могутньої, що легше було б закінчити боротьбу з нею ніж намагатися пропустити через свідомість все.