Розділ №11. Своя чужа смерть

Яскраве світло від фар засліпило очі. Тихе гудіння мотора обірвалося і двері машини відчинилися, випускаючи Стейна. На відміну від мене, він виглядав більш виснажено, але все ще до біса мило. Чорний довгий піджак та копія кофти, яку я в нього позичила. Схоже на те, що Тієль мав рацію. Вона дійсно була його улюбленою. 

— Світлого вечора, Олівіє, — промовив він, підбираючи довгувате волосся у хвіст. — Все нормально?

— Так, дякую, що підіграв. Я саме забирала свої речі від батьків, — ніяково зауважила, торкаючись валізи. — Сподіваюся, ти не проти...?

— Куди переїжджаєш? — проігнорував він моє запитання та вихопив з рук речі, засовуючи їх потім до багажника. — Підвезу тебе як закінчимо, щоб не тягала сама все це.

— В морг, — знизала плечима та сіла на переднє сидіння.

— Дивне місце для життя, не думаєш? — перепитав він, забираючись всередину слідом. Машина рушила з місця і я сонно торкнулася чолом спинки сидіння.

— Принаймні спокійне та ніхто не буде мені вказувати, що робити, як та з ким.

— ...це все через те побачення з Тієлем? — спокійно запитав Елтон, поки ми їхали. — Ти посварилася зі своєю мамою й тепер не маєш куди йти?

— Не те щоб... — зам'ялася, підбираючи слова. — Я давно хотіла з'їхати, але постійно відкладала. Не було грошей, часу, сил чи достатньої мотивації. Та ситуація просто стала останньою краплею. Нічого особливого насправді. Поживу трохи в морзі, поки знайду де зняти невеличку кімнатку. А там переберуся й все стане на свої місця.

— Зараз не так вже й легко знайти житло.

— Знаю... Але я цілитель. Знайду якусь бабцю, періодично лікуватиму її мігрені та буде мені щастя. Хто ж відмовиться від особистого лікаря? — вичавила з себе посмішку, згадуючи, як мої колеги так і виживали. — А ти куди нас везеш?

— Переймаєшся? — ледь посміхнувся Елтон, повертаючи на трасу, яка вела на виїзд із міста. — Хочу тобі показати перше місце злочину. Може ти щось помітиш, поки я буду зчитувати інформацію.

— Перше місце злочину? — повторила я, трохи звівши брову. — Романтично...

— Така собі романтика, якщо вже чесно, — буркнув Елтон, глянувши у дзеркало заднього виду. — Сподіваюся, у тебе таких побачень ніколи не буде. Не найприємніша локація, не найприємніша компанія, і не найкращий кінець.

— З моєю вдачею... — згадалася остання незапланована зустріч і я багатозначно замовкла, переводячи погляд за скло.

На вулиці стояла пітьма. Світло ліхтарів ліниво  ковзало по вікнах та наших обличчях. Знайомі вивіски міста розтанули за нашими спинами і я зловила себе на думці, що мені було зовсім не страшно їхати бозна-куди з цим чоловіком. Він не викликав ні страху, ні емоційних гойдалок, ні дурних комах під шкірою. З ним було так спокійно, що я розглядала його бліде обличчя й не переймалася взагалі ні про що. 

— І часто ти так катаєшся по нічному місту на виклики? — запитала, ковтаючи позіхання. Втома заливала тіло, як тепла хвиля, тому я спробувала зручніше спертися на сидіння.

— Якби часто — не витримав би, — почувся низький голос.  — Не надто приємно їздити туди, де хтось щойно вмер. Особливо, коли відчуваєш все це на собі.

— Так, атмосфера не дуже,  —  криво посміхнулась, намагаючись розрядити напругу. Слова Елтона дивовижним чином застрягли в розумі і я ще раз прокрутила їх у своїх думках. — Відчуваєш на собі?  Що ти маєш на увазі?

— Мій дар дозволяє мені фізично переживати чужу смерть, — промовив він те, від чого я витріщилась на нього, як на сьоме чудо світу. —  Я відчуваю те, що вони відчували, коли помирали.

— Стривай, — кліпнула та зробила глибокий подих, бо мозок не одразу обробив інформацію. — Як... фізично?

— Ось так, — голос Елтона став значно нижче, змушуючи мене хвилюватися. — Весь біль, який вони відчували. Кожну зламану кістку. Кожен подих, що не встиг завершитися.

— Чорт... — тихо видихнула я. — І як ти це терпиш?

— Не знаю,  — Елтон спокійно глянув на дорогу, ніби в цьому не було нічого особливого.  Його чорні  очі віддзеркалювали ніч і я ладна була битись об заклад, що могла б побачити в них й себе. — Я просто роблю свою роботу. Не більше, не менше.

Між нами знову повисла тиша. Я дивилася на  його рівну лінію губ, на змучені плечі й стиснуті пальці. Хотілося запитати, навіщо він цим займався. Чи сказав йому хтось хоч колись за це  "дякую". Але це було б занадто жорстоко, тому я залишила всі ці дурні  питання при собі.

— Виходить, кожен раз, коли ти працюєш, то вмираєш? — нарешті тихо спитала.

— У певному сенсі — так. Іноді я навіть чую, як тріщить мій хребет, — ледь посміхнувся він. — Але з часом чужий біль зникає.

— Воно того варте...? — я відкинулась назад та замовкла. — Виглядає як мазохізм...

— Він і є,  — кинув Елтон на мене погляд та продовжив,  — але чесно — я не жалкую. Хоча інколи б волів обійтися без цього кіно в голові.

— А чому не кинеш? — спитала я. — Тобі ж нічого не заважає знайти спокійну роботу.  Без зламаних хребтів, засушених тіл та чужих смертей.

— Бо я знаю, як це — коли тебе ніхто не чує. Коли ти хочеш сказати щось, але не можеш. Всі ці мертві люди, яких ми з тобою бачимо кожен день, колись були для когось важливими. Мали свою історію. Чогось хотіли. Але у них забрали можливість це сказати. І єдині, хто може розповісти про них — це ми, Олівіє.  Ми їх чуємо та бачимо. Навіть коли вже занадто пізно.

Машина виїхала на покинуту дорогу.  Асфальт під колесами замінив потрісканий бетон, а з боків потяглися зарослі бур'янів. Елтон ввімкнув дальнє світло, й в жовтому сяйві з’явилися покинуті будівлі — колишні склади чи то якісь заводи.

— Ми майже приїхали, —  показав він рукою вперед. — Один із місцевих натрапив на тіло. Спершу подумав, що це просто «гора брухту», й хотів здати на металолом, а потім помітив, що з металу стирчить тіло.

— Романтика, — сухо зазначила я.

Машина зупинилася перед бетонною спорудою з облізлими стінами. Повітря тут пахло сирістю, металом і чимось ще… чимось, що ніколи не сплутаєш — запах крові, змішаний із землею та тіла, яке довгий час гнило на відкритому повітрі.