Розділ №10. Міцна опора

Вечір наступив доволі швидко. Так швидко, що я навіть не помітила, як опинилася перед домом в якому виросла. В чужому костюмі. З рідними синцями під очима. І зі страшенним бажанням якнайшвидше покінчити з цим усім, щоб нарешті зняти собі кімнатку на горищі та не слухати нічиї нотації під вухом. Це бажання сиділо в мені так давно, що зараз, опускаючи ручку вниз та ступаючи на поріг, мене переповнювало таке хвилювання, що я ладна була за десять хвилин зібратися та втекти. І я напевно так би й зробила, якби мене з самого входу не зустріла матінка.

— Бог ти мій, Олівіє, що це за волохате непорозуміння на тобі? — протягнула вона здивованим голосом, коли побачила у що я одягнена. Від цього зверхнього тону захотілося вилаятися. — Ти в ньому схожа не на леді, а на якогось пухнастого облізлого кота, який повсюди линяє.

— А мені подобається, — знизала плечима та ігноруючи прискіпливий погляд, пройшла далі, до сходів. Мені здавалося, що мама залишиться внизу, але не там то було! Холден старша йшла за мною як тінь.

— Куди ти зібралася проти ночі? — запитала вона, коли ми зайшла в мою кімнату і я стала збирати невеличку валізу з одягом. — Я пожартувала, Ліві. Ти ж не сприйняла це серйозно, люба? Навіщо тобі кудись їхати?

— Бо я вже доросла дівчинка, мамо. І хочу жити за своїми правилами.

— Але ж в тебе зовсім мало грошей. Навіщо це марнотратство, Ліві? Чому ти завжди шукаєш важкі шляхи? Ну хіба не легше жити з нами під одним дахом, ні про що не перейматися та бути щасливою?

— Не легше, мамо. Бо все, що я чую в цьому домі — це як я все роблю не так. Я втомилась. Втомилась робити те, що хочуть інші. Відчувати те, що хочуть інші. Та бути тим, ким мене хочуть бачити. Я виросла, мамо. І мені клятих зусиль коштувало зробити з себе ту, ким я є. Тому спробуй це вже якось прийняти.

В кімнаті повисла тиша. Я не підвищувала голосу. Просто стояла з напівзібраною валізою, дивлячись на жінку, яка мене виростила, та бачила в її очах тривогу. Схожу на ту, яку колись бачила в дзеркалі, коли мала поступати в академію чи робити щось божевільне. І від цього смутку в її очах було так важко, що я навіть не знайшла, що сказати.

— Я ж не хочу тебе образити, Ліві. —  сіла вона на край ліжка та стала перебирати зі мною речі. — Просто... Ти ще зовсім молода. І мені страшно, що ти залишишся одна в цьому небезпечному світі.

— Я не сама, — хилитнула головою та поклала теплий светр. — У мене є друзі, є робота та дар, який значно спрощує життя.

— Але немає опори,  — обережно додала мама. — Ти ще занадто молода, але без чоловіка зараз важко, люба. Ви з Тієлем мали разом такий гарний вигляд, що мені здалося, він стане для тебе чудовим варіантом.

— Це ти зрозуміла по тому, як він мене мало не прикінчив на тому побаченні? — іронічно зауважила.

— Годі тобі, Лів. Він питав про тебе, до речі. Сказав, що хотів би ще раз тебе побачити, бо ти запала йому в душу, — розповідала вона, мрійливо розглядаючи стелю. — Було б чудово, якби ви частіше бачили один одного та мали б трохи більше часу для знайомства.

— Повір, мамо, я не хочу бачитись з ним занадто часто, — відхрестилася від такого щастя. Не вистачало ще кожен день разом тіла переносити. —  Деяких людей краще бачити в міру...

— Я просто хвилююся за тебе, Олівіє. Ти завжди була...такою самодостатньою, — нервово зім'яла вона свою хустинку. — Самотньою. Серйозною. Впертою. І мені завжди здавалося, що ти так і будеш одна до самої смерті.

— І тому ти разом з Мелані вічно шукала мені чоловіків? — нервово смикнула куточком губ, згадуючи, як вони мене звели з хлопцем, який на мене побився об заклад з другом.  — Краще вже взагалі одній бути.

— Не будь такою категоричною… це все підлітковий максималізм грає. Подорослішаєш ще трохи й зрозумієш, чому я так переймаюся за тебе, — повчала вона, поки я намагалася стриматися.

Раптовий дзвінок телефону звучав ніби грім посеред ясного неба. Я вхопилася за слухавку ніби за рятівний круг та прийняла виклик. На іншому боці почувся спокійний голос Елтона Стейна:

— Світлого вечора, Олівіє, — промовив він. — Ти не дуже зайнята?

— Щось сталося? — нервово запитала, читаючи молитви всім богам, аби для мене знайшлась робота й була вагома причина втекти звідси якнайшвидше.

— Ні, все добре.  Хотів показати тобі одне місце, — тихіше промовив він. — Але якщо ти зайнята можемо перенести.

— Добре, я приїду, — рішуче сказала, вдаючи  людину, котру терміново викликали на роботу. — Диктуй адресу.

— Впевнена? — підозріло запитав він. — Я тебе ні від чого не відриваю?

— Ні, Ел. Це моя робота, я розумію, — хилитнула головою під прискіпливим поглядом мами, яка все ще недовірливо спостерігала за мною. — Я скоро буду, кажи адресу.

— Добре, потім поясниш, — прошепотів він, нарешті починаючи мене розуміти. — Я на машині. Куди мені під'їхати? Заберу тебе.

О, святі мерці! Хто б міг подумати, що я ладна буду молитися на слідчого та свою роботу? Його слова звучали ніби ангельська пісня в тиші. Хоча б тому, що він для правдоподібності ще гучніше промовив кілька переконливих фраз, так щоб Холден старша їх теж почула та незадоволено нахнюпилась. А коли я закінчила розмову, відразу ж вчепилася з допитами:

— Це який ще чоловік тебе посередині ночі зве?

— Колега по роботі, — мало не посміхнулася. — Знайшовся черговий мертвець, йому потрібна моя магія. Тому він через кілька хвилин приїде та забере мене.

— А як же речі? — схопилася жінка за серце. —  Залишай їх вдома, а завтра приїдеш та забереш. Як ніяк рідна домівка. Заодно ще раз навідаєшся.

— Не думаю, що в мене буде час, — відхрестилася від цього добра, прямуючи на вихід. Ще один похід сюди я без нервових втрат точно не переживу. — Я заберу речі з собою. А ви лягайте спати, ніч на дворі.

— Отож-бо! Ніч на вулиці! А ти ідеш кудись із сумнівними особистостями! — зірвалася на підвищений голос вона.

— Він чудовий слідчий, мамо. Повір мені. Таких чоловіків мало, — знизала плечима, спускаючись вниз сходами. Дійсно, мало хто б міг віддати дороге зілля, просто щоб не бачити чужої розпухлої від алергії пики. — Тому можеш спати спокійно.