Розділ №9. Чужі мрії та власні

Як же я сьогодні втомилася. От ніби день як день, нічого виснажливого, а варто було заплющити очі й зробити глибокий подих, як відразу ж хотілося заснути. І я вже думала дійсно покімарити на дивані, як тишу порушив улюблений трек рок-групи, який я поставила на виклики сестри. Розмовляти з Мелані не дуже то й хотілося. Це була людина, котра своїм оптимізмом викликала бажання втопитися самій або ж втопити її. Просто, щоб опустити її з цих рожевих небес, поні та веселок на землю. Але я знала, що якщо я не підніму слухавку, то вона дзвонитиме весь день, аж поки телефон не розрядиться. Мій.

— Ліві!!! — почулося щасливе пищання на тому кінці. — Ти жива!

— Поки що ще жива, — сумно констатувала, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. — Що сталося, Мел?

— Мама сказала, що ти з дому пішла. Як ти могла залишити мене одну?! Злюка! — я мовчки закотила очі та відхилилася на спинку. Розмова обіцяла бути веселою. — Невже побачення було таким поганим? Мама казала, що він вихований, красивий та багатий. Квіти тобі приніс.

— ...на які в мене алергія, — зауважила.

— Так все одно ж, це ж квіти, Ліві. Він же старався. Ти чого втекла? — ніяк не розуміло це рожеве чудо. Звідки б їй це розуміти, якщо вона в принципі ніколи не хворіла? — Бог з тим, що втекла й з дому пішла! А як же я? А як же мама? А як же...

— Мел... Я доросла дівчинка і цілком можу сама вирішувати де мені жити, з ким мені зустрічатися та що робити. Я не збираюсь терпіти будь від кого неповагу в мій бік. І не збираюся бути лялькою для реалізації чужих мрій.

— Навіщо ти так...? — заскімлила вона, викликаючи в мене ще більшу злість. — Ти ж знаєш, що мама бажає нам лише добра. Що поганого в тому, щоб мати багатого чоловіка і ні про що не перейматися? Сидітимеш вдома, насолоджуватимешся життям, займатимешся тим, що тобі подобається.

— Це ваша мрія, Мел. Не моя, — відрізала. — Я не хочу бути додатком до чоловіка. Якоюсь медалькою на його грудях, яку він раз в рік дістає на свята та хизується. Я хочу бути собою. І займатися тим, чим я хочу.

— Так ти будеш собою! Просто багатою та щасливою.

— Ні, Мел. Люди з різним статком ніколи не будуть щасливі разом. Бо вони думають інакше та живуть інакше. Я зробила себе сама. Все, що я заробила — я заробила самотужки та своїми силами. А високородні лорди отримали при народженні. Не доклавши до цього жодних зусиль. Тому вони не бачать, що може бути інакше та думають, що так, як живуть вони — живуть всі.

— Ти занадто багато думаєш, Ліві... Інколи життя — це просто життя.

— Можливо й так, але це — моє життя і я хочу його прожити так, як хочу. І якщо ти переймаєшся за мене, то краще збери мої речі, я пізніше зайду заберу їх... — поникла, не бажаючи навіть кроку ступати в той дім. Достатньо було того, що я постійно слухала їхні нотації. Бачити ще й їхні лиця — було б для мене занадто важко. 

— Ліві...?

— Дякую, — вичавила та скинула виклик, переводячи погляд на двері в яких стояв Морі.

Помітивши мій погляд, він співчутливо посміхнувся та пішов до свого столу, викладаючи на стіл піцу та каву. В кімнаті розповзся смачний аромат, й мій живіт гучно забуркотів від голоду. Я так закрутилася за цим всім, що навіть забула, що ще не їла. День чи два. Отакої...

— Бачу, стосунки з рідними не задалися... — зауважив він, запрошуючи до столу. Я мовчки злізла з дивану, взяла стілець та сіла до нього. — Пригощайся, моє любе зомбі. Не їсиш чужий мозок, поїж хоча б щось смачненьке.

— Дякую, Морі... У тебе теж веселий день? — співчутливо кліпнула очима, відмічаючи бліде обличчя та сірувату шкіру. — Маєш поганий вигляд.

— Ходив до професора, щоб він дав добро на друк дисертації. Але він як завжди тягне все до останнього... — видихнув чоловік та відкусив шматочок. — Коли вже цей зморщений зад виженуть з посади?

— Що, знову вимагав магічних підтверджень? — з розумінням перепитала. — Це зовсім не чесно. В тебе немає магічних сил... Але це не значить, що твої наукові роботи чимось гірші. Та він ніколи в житті не побачить те, що ти бачиш на розтині!

— Не побачить... Але і я не побачу ніколи того, що бачите ви, — видихнув він та запив кавою.

— Дарма ти так, Морі. Ти навчив мене всього, чого знав. Жодна академія не дасть стільки досвіду, як ти. Те, що видно магічним зором — дрібниці, якщо не бачити тих деталей, які бачиш ти. Тому вище носа, Мейбеле. Рано чи пізно він піде і...

— І на його місце прийде черговий маг, який думає, що він кращий від усіх, — перебив він, витягуючись на своєму місці. — Мені увечорі треба буде забрати правки. Тому можу ненадовго зникнути. Якщо що дзвони.

— Добре. У мене все одно є робота. Треба описати розтин. Багато деталей, хочу ще раз передивитися все.

— Щось цікаве? — запитав чоловік, витираючи долоні серветкою. За старою звичкою він потягнувся до крему, який стояв на столі та став розтирати сухі руки. — Останнім часом нічого не бачу далі свого носа.

— Скоріше дивне... — зізналася, згадуючи справу Елтона. Вона досі викликала в мене гору питань, на які я не могла знайти відповідь. — Знайшли тіло вбитої водяниці. Її буквально засушили як гербарій. Тепер от шукаємо з Елтоном зачіпки. Але не схоже, щоб вони особливо були. Цей вбивця діє доволі професійно.  Жодного сліду. Тим паче магічного.

— Якщо треба буде допомога — кажи. Ти ж знаєш, я завжди тут. Просто цей місяць було багато роботи.

— Я знаю, ти довго працював над цим. Ти молодець, Морі. Тому менше переживай за всіляких недобитих магів і просто роби те, що робиш, — посміхнулася йому та потягнулася до чашки. Тепла кава полилася горлянкою і стало трішечки легше.

В кімнаті повисла тиша. Ми мовчки їли за столом, дивлячись один на одного і думали про своє. Який же дивний цей світ. Коли ти хочеш одного, він тебе штовхає на інше. Намагаєшся здобути щось потрібне, а отримуєш те, чого тобі й задарма не треба.