Розділ №8. Багатий внутрішній світ

Яскраве світло лампи виїдало стомлені очі. Я стояла за робочим столом та методично проводила розтин тіла Вів'єн Ріверс, поки Тієль дель Рей безтурботно гудів мені під руку. Не те щоб це сильно мені заважало, але я шкодувала, що Морі пішов на обід ще до нашого приходу. Бути наодинці зі статним безтурботним лордом — останнє, чого мені хотілося в житті. Вистачало сестри з таким же комплексом, яка далі свого припудреного носика нічого не бачила. А терпіти  її чоловічу версію було не набагато кращим заняттям. 

— У вас тут так сильно пахне антисептиком, — промовив ельф, оглядаючи все довкола. — Хіба не заважає?

— А має? — здивовано здійняла брову. Чого він очікував від моргу? Аромату фіалок чи що? — Ми працюємо з мертвими істотами, які мають градацію болячок таку, що навіть посібники цілителя відпочивають. І це лише ті, які померли своєю смертю. А насильницька смерть — це автоматично купа проклять, токсинів та речовин які безпечні для самих істот, але вбивчі для нас. Безпека — вимагає жертв. Ти подивись скільки тут охоронних амулетів висить. 

— Задихнутися від випарів спирту краще? — іронізував він, сідаючи віддалі на стілець та закидаючи ногу на ногу.

— Однозначно, — посміхнулася йому, згадуючи купу випадків, коли зайва страховка полегшувала життя. — Тому, якщо тобі заважає — ти цілком вільний. Тіло ти приніс. Можеш йти додому.

— А я не хочу йти додому, — нахабно посміхнувся він та підпер щоку тонкими пальцями. —  Твоя матінка пообіцяла мені ще одне побачення, тому я зовсім не проти провести з тобою трішки часу наодинці, — спокусливо промовив нахаба, викликаючи в мене щире бажання лаятися.

— Ну, раз Холден старша тобі пообіцяла, то це святе!  — веселіше протягнула. — Так і бути, даю вам своє благословення. Тільки братиків мені не наробіть.

— У тебе прекрасне почуття гумору, Ліві. Так би слухав би й слухав, — задоволено промовив ельф, поки я намагалася гарно зробити ще один розріз. — Мене завжди приваблювали жінки, які не бояться бути собою та не соромляться себе.

— А в тебе специфічні смаки, — буркнула, прекрасно усвідомлюючи, що він виводить мене на реакцію. 

— Розкажи мені про себе, чим ти любиш займатися? — продовжував гудіти ельф, намагаючись чи то довести мене до кипіння, чи то змусити хвилюватися.

— Працювати люблю, — чисто сердечно зізналася.

— А у вільний від роботи час? — так само мило питав він.

— Працювати, — ще більше посміхнулася.

— До-о-обре. А хобі яке в тебе? От я люблю гуляти вуличками та маю свою оранжерею. А ти?

— Люблю колупатися у внутрішньому світі  істот, — невинно промовила та опустила очі. — Це так надихає насправді... От начебто людина живою така противна, в лоб може дверима дати. А от як проведеш розтин, пошукаєш що там і де, то виявляється і серце є, і мозок в черепній коробці плаває. А так і не скажеш...

— То в мене є шанси тобі сподобатись? — награно схопився він за серце. — Всього лиш потрібно потрапити тобі на стіл для діагностики.

— Мертві всі хороші, Тієлю, — відкрила йому святу істину. — Якщо хочеш мені сподобатися — краще іди постав чайник, я жахливо хочу кави.

— Для тебе — все що завгодно, квіточка моя!

— Скоріше вже гербарій, — зауважила з кам'яним обличчям. — Кава на поличці коло столу. Хочеш, зроби й собі. А я якраз проведу магічну діагностику в тиші.

— Натяк зрозумів.

— Так би відразу.

В залі повисла тиша. Я задоволено видихнула повітря та сіла на стілець коло голови жертви. Варто було мені прошепотіти закляття, як свідомість почала проникати в тіло Вів'єн, відмічаючи все, що відрізнялося від норми. От як слід на руках від синтетичного токсину горгони, який використовували  для поступового знерухомлення. Його особливістю було те, що цей порошок вбирався навіть крізь суху шкіру. Якихось двадцять хвилин і в живої істоти німіло все. Принаймні тепер стало зрозуміліше, як вбивця заманив до себе жертву без боротьби. Він просто  насипав токсин на щось, до чого торкнулися її руки, а потім заніс у машину.

Наступні десять хвилин я мовчазно розписувала на бланкові все, що знайшла при розтині та діагностиці. Синтетична кров горгони, сліди від самих звичайних  стяжок, генетичне відхилення згідно з яким Вів'єн потребувала більше води, сліди від збору крові та зрештою порядок відмирання. Мої пальці тримали ручку, поки я дивилася на засохле тіло й уявляла наскільки нестерпною була її смерть. Якщо людина в середньому могла прожити без води чотири доби, що водяниця — одну добу. А при синдромі сухості й того менше.

— Про що задумалась, квіточка? — прошепотів Тієль над моїм вухом, змушуючи мене стрепенутися. — Я тобі кави налив, ходімо. А то вже спиш на ходу...

— Ходімо, — тактовно змовчала. Після розтину жартувати зовсім не хотілося. Тому я спокійно скинула захисний одяг, познімала всі захисні елементи та накрила тіло куполом.

Закінчивши зі стандартним протоколом, я знову вимила руки зі спеціальним розчином, витерла рушником та пішла в основну кімнату до Тієля. До носа відразу ж дістався аромат кави, але замість того, щоб взяти чашку, я потягнулася до крему та сіла на диван.

—  Як приємно бачити в тебе дівчачі звички, — посміхнувся Тієль під мій вбивчий погляд. — Ти така мила, коли вимикаєш свого внутрішнього працьовитого монстра.

— Це не дівчача звичка, а професійна необхідність. Якби ти мив руки сорок разів на день, то б теж мастив, — зауважила, вичавлюючи на нервах більше чим треба. — Хочеш подивитися як виглядають потріскані від сухості долоні? В сусідній кімнаті є чудовий зразок.

— Яка ж ти все-таки буркотунка, — безтурботно промовив ельф та сів впритул, перехоплюючи мої руки. Від чужого дотику я ледве стрималась, щоб не вилаятись. А цей нахаба лишень посміхнувся та хитнув головою. — Розслабся, треба вміти ділитися, буркотунко. У вас тут повітря не набагато краще ніж в тій теплиці.

Вмілі пальці стали жити своїм життям під моїм здивованим поглядом. Долоня була занадто шорсткою, щоби викликати будь-яке романтичне захоплення, але Тієля, здається, це зовсім не бентежило. Його пальці рухалися з дивовижною обережністю. Вони ніжно ковзали від зап’ястка до основи великого пальця, обережно масажували суглоби, зупиняючись на кожному, наче вивчали. Це було так несподівано та інтимно, що я навіть не знайшла що сказати. Просто дивилася на обличчя, котре знаходилося зовсім близько до мого. На блакитні очі...й відчувала ту саму безтурботність, якою від нього віяло за кілометр.