Розділ №7. Кладовище та прекрасне

Який бовдур...? От який бовдур прокляв мене, та за які такі гріхи, що цей золотокосий вухастик почав мене переслідувати навіть на місці злочину? Що це за доля така дурна? В неї що, закінчилися нормальні чоловіки, що вона вирішила підсунути мені цього? Та краще б тоді взагалі ніякого не підсовувала! Я навіть згодна  жити до кінця своїх днів з якимось чорним пухнастим котом та в перервах між його чуханням — розплутувати злочини. Всіляко краще, ніж знову дивитися на ці невинні блакитні очі без краплі жалю й будувати гіпотези чи вдарить він мене дверима під час нової зустрічі, чи може просто отруїть своїми квіточками. Чистої води знущання.

— Олівія...? — здивовано протягнув ельф, викликаючи в мене нервове сіпання оком. — А ти що тут забула...?

— Ви знайомі? — запитав Елтон, ледь повівши бровою від подиву.

— Так, ми ходили з нею на побачення, — відповів Тієль, поки я дивилася на нього зі щирим бажанням прив'язати на стільці замість водяниці та увімкнути ту сушку на максимум. Видно, Елтон теж зіставив слова Морі зі словами колеги, бо його брова знову нервово здійнялася. — Яке трохи невдало закінчилося.

— Коли дівчина з побачення потрапляє на каталку в місцевому морзі — це не "трохи невдало", Тієле, — холодніше зауважив некромант.

— Не драматизуй. Все ж чудово закінчилося, — мило посміхнувся бовдур, змушуючи мене вкрай повільно вдихати повітря. Боюсь, якби дихала трішечки швидше, точно б не стрималась і закопала б його прямо на місці злочину. — Алергія вже проходить, вона має значно кращий вигляд.

— Ага...трохи живіше за Вів'єн... — пробурмотів собі під ніс Елтон та розвернувся до нас  спиною. — Олівія Холден від сьогодні працює зі мною позаштатним судмедекспертом-цілителем. Тому якщо ти надумаєш ще раз подарувати їй якісь квіти,  я подарую тобі безплатне місце на кладовищі.

— Ти бачив зараз ціни на землю? — мало не розсміялася. Приємно усвідомлювати, що Тієль не одній мені діяв на нерви. — Ти збанкрутієш. Краще давай разом викопаємо деінде. Мені тут одна людина поділилася секретом, де м'яка земля. Пів годинки — і ці квіти можна буде посадити зверху.

— Домовились, — ледь посміхнувся він одними куточками губ.

— Дуже смішно, — скривився ельф, прискіпливо оглядаючи мене. — Знав би, що ви двоє зустрічаєтесь, відразу відмовився б від побачення та оминав би п'ятою дорогою. Жінки, які закохані в Елтона по факту не можуть бути у своєму розумі.

— Ми не зустрічаємось, — в один голос байдуже відповіли.

— І тому на тобі його улюблена кофта? — нахабно усміхнувся він, блукаючи вздовж місця злочину. —  Та він з неї вилазив лише, щоб сходити помитися. Я це пухнасте чудовисько за кілометр впізнаю.

— Впізнавай собі на здоров'я, — буркнула у відповідь, не бажаючи виправдовуватися. Минув той час, коли я бігала за всіма. Вистачило. Мені чортових зусиль вартувало почати себе цінувати. — Головне, тіло мені достав до центрального моргу, а там роби все, що хочеш.

— Ви що, дійсно не зустрічаєтесь? — знову діяв він мені на нерви своїми безглуздими запитаннями.

— Як ти його терпиш, Елтоне? — співчутливо поглянула на некроманта, котрий дивовижним чином змирився з ситуацією та оглядав тіло жертви.

— Він чудовий спеціаліст, якщо вже чесно. Краще Тієля, напевно ніхто не зберігає трупи та не фіксує місце злочину. Тому спробуй якось відділити ту особистість, яка тебе мало не вбила, від тієї, котра виконує свою роботу. Стане трішечки легше, знизав він плечима, ділячись лайфхаком зі свого виживання. — Його робота варта того, щоб терпіти ці дурні розмови двадцять хвилин. Ви не перетинатиметесь із ним часто.

— Хто його знає, Стейне, — веселіше посміхнувся чоловік, змушуючи мене подумки лаятись та заплющувати очі. — Щось мені підказує, що ми з Олівією доволі часто будемо зустрічатися.

— Ти зібрався змінити професію? Вбиватимеш істот, щоб частіше прибувати на місце злочину до нас? — іронізував Ел. — Тримай свої плани при собі, бовдуре. Залицятися будеш, коли я піду. В мене сьогодні абсолютно немає настрою на тебе. Тож іди й працюй.

Тієль дель Рей зарозуміло ступив кілька кроків та повільно став виконувати свою роботу. Хто б міг подумати, що цей нахаба плете такий божественний кокон стазису! Ліна за ліаною! Так ювелірно, що я мало не увіткнулася в його плече, спостерігаючи, як на моїх очах замучене тіло огортає магія та зберігає стан жертви. І Елтон мав рацію, за такий стазис я готова була терпіти його буркотіння вічність…

— Подобається? — прошепотів він, повертаючи до мене обличчя. — Вперше бачу, щоб хтось дивився на мою магію з таким закоханим обличчям...

— Дуже подобається, — видихнула, не відриваючи погляду.

— Хіба ти не бачила раніше таких коконів? — продовжував він спокушати мене. Дарма. Його золоті руки не скасовували того факту, що мозок йому поклали не з того набору.

— Бачила, — прошепотіла, щоб не збивати. — Це ти просто не бачив, як плетуть кокон середньостатистичні маги...І не розкривав тіло, яке після пробки у дві години доїхало до тебе схожим на лоток яєць в пральній машині.

— Тобто...?

— Тобто побите вщент! — підвищувала голос. — І це якщо пощастить. А якщо ні, то отримаєш набір пазлів для дорослих. З двох різних скелетів, які треба зібрати.

— Ніколи не задумувався про це. Але можу розказати, як...

— Тієль, не випробовуй моє терпіння.

— Я не випробовую те, чого немає,  — нарешті озвався він, відступаючи на крок назад, ніби милувався своїм творінням. — Кокон готовий.

— Краса, — видихнула я, продовжуючи стежити, як тонкі ліани замикаються в останньому витку. — Якби ще квіти не воскресав, було б взагалі чудово.

— Які квіти? — перепитав він невинно, але надто вже швидко.

— Оті, що ростуть навколо тіла, геній. Їх тут не було. І я сумніваюся, що вони заповзли самі з сусідньої клумби.

Тієль нахилився ближче, провів пальцем по ніжній пелюстці, яка тремтіла, ніби жива, а потім повільно озирнувся на мене.