Розділ №6. Вдалий експеримент

Знаєте, що гірше дурних, ніякових розмов? Дурне, ніякове мовчання, коли двоє людей сидять в автівці й намагаються не перетинатися поглядами. Але, як на зло, обидва натикаються один на одного очима. От і зараз, дивлячись у своє відображення в склі, я зловила себе на думці, що не можу відірватися від Елтона Стейна. А якщо бути точною — від його завжди кам'яного обличчя без натяку на посмішку, злість чи каяття за те, що він розглядав мене у своєму ліжку. Абсолютно нічого, ніби він й не робив цього. 

Ми їхали на місце злочину вже хвилин п'ятнадцять. За вікном шумів вітер. Мотор відчутно гудів під ногами. А я дивувалася тому, наскільки ж цей чоловік вмів тримати себе в руках. Ніяких тобі зайвих емоцій чи слів. З ним відчувалася…стабільність?

— Нам ще довго? — запитала, щоб якось вибратися з дурних думок. — Що за справа, про яку ти розповідав?

— Майже доїхали, — мовив він, повертаючи до якогось будинку в кінці самотньої вулички. — Думаю, тобі краще побачити все своїми очима. Мені цікаво, що ти скажеш, як цілитель. Можливо, я щось пропустив або ж не так зіставив.

— Гаразд, подивлюсь сама,  — погодилася, хоча й не розуміла до чого вся ця конспірація. — Але чому ти гадаєш, що міг помилитися? Хіба ти не казав про серійника? Скільки вже було жертв?

— Це лише моя теорія, — зауважив він, повертаючи до якогось покинутого дому та зупиняючи машину.  — Насправді у нас була лише одна жертва. Ця буде другою.

— З чого тоді ти вирішив, що це серійник…? Подумаєш, вбивство? Люди вбивають людей кожен день. Одним більше, одним менше, — дивувалася я такому підходу. — Свідки знайшли однакову зброю? Чи типаж однаковий? Я не розумію хід твоїх думок.

— Скоро зрозумієш, — хилитнув він головою «на вихід» та повів на місце злочину вузькою доріжкою. — Першою жертвою був Сайлас Сан — дракон. Він мав проблеми з трансформацією і вбивця його спалив.

— Дракона...? — здивовано завмерла на місці, дивлячись на Стейна, як на дурня. — Дракони ж вогнетривкі. Як його могли спалити?

— Сайлас міг перетворюватися лише під час нервових навантажень, — зауважив він. — Коли пульс зашкалював. Якась генетична слабкість вискочила. Тому він не зміг трансформуватися. А температура була підібрана така, щоб він не мав жодного шансу на порятунок. Там дуже специфічне вбивство…

— Якась нісенітниця. Його інстинкти змусили б його перекинутися, — говорила те, що знав кожен цілитель. — Навіть при слабких генах. Біль викликає викид адреналіну, а він запускає перетворення.

— Сайласа накачали заспокійливим так, що він не міг нічого вдіяти, Олівіє. Я чітко бачив це у спогадах жертви. Але розтин провели занадто пізно, й тому він нічого не показав, — чоловік мовчки відчинив мені двері в якийсь закинутий будинок та впустив. В обличчя відразу ж вдарило тепло. Повітря було сухе, ніби ми потрапили в пустелю і я навіть закашлялась після вологої вулиці. — Чому я подумав, що це серійник…? Бо перша жертва померла так, ніби вбивця хотів створити унікальну смерть. Дракон який згорів, правда дивно?

— Не те слово... Я б навіть сказала "божевільно", — повільно протягнула, розстібаючи піджак аби легше дихалось. — А з цією жертвою що?

— Водяниця. Звати — Вів'єн Ріверс. Померла від зневоднення, хоча могла з огляду на свою магію витягнути воду навіть з рослин та повітря, — мої брови повільно здіймалися з кожним словом, намагаючись усвідомити почуте. І як хтось додумався до такого? — Тепер розумієш, чому я думаю, що це серійник і чому мені треба цілитель, який би міг відразу проаналізувати побачене?

— Якщо ти маєш рацію...цей покидьок абсолютно божевільний або ж геній, — визнала очевидне. — Щоб продумати всі можливі варіанти, треба бути доволі розумним. Додай медикаменти. Силу, щоб перетягнути тіло та все підготувати. 

— Скоріш за все й те, й те. Ходімо...

Темні коридори змінювалися один за одним. Чим довше ми йшли, тим спекотніше ставало та важче було дихати.  Слабке світло ліхтарика стрибало по стінах, поки ми не дійшли до великих скляних дверей, за якими знаходилась яскраво освітлена кімната.  Сухе тепле повітря дерло горло, викликаючи спрагу та бажання відкашлятися. Я  машинально прикрила ніс, намагаючись менше вдихати затхлий запах.

— Цю кімнату переобладнали під теплицю. Але зробили це вкрай дивно, — прошепотів Елтон, запрошую мене всередину. — Заходь...

Мої ноги невпевнено ступили крок. Слідом ще один і ще один, аж поки я не опинилася на місці злочину. Це була невеличка кімната, оточена шафами. На довгих полицях стояли зморщені залишки рослин, які буквально були "випиті" насухо. Їх настільки висушили, що варто було доторкнутися до якогось листка, як він зламався б та осипався на підлогу. Воно й не дивно.  Навіть зараз із  вентиляції йшло сухе гаряче повітря.

В центрі кімнати стояв масивний металевий стілець до якого була прив'язана жива мумія. Її шкіра зсохлася, наче пергамент, губи тріснули до крові та запеклися. Рот був широко  відкритий, ніби у риби, яку викинули на сушу й та намагалася вдихнути повітря. Худорляві  руки були міцно  прив’язані шкіряними ременями. На них виднілися чіткі сліди й було видно, що жертва намагалася марно вирватися.

— Він вніс для неї всі ці рослини та спостерігав, скільки вона протягне з ними, — думав у голос  Елтон, розглядаючи кожну деталь. — Скоріше за все, з-за тих скляних дверей. Але я бачу ще обірвані проводи від камер. Тому цілком можливо, що він залишав її саму, поки кудись відходив.

— Тут щось більше, ніж просто фізичне висушування, — сказала я, випускаючи магію назовні й пробираючись до жертви в тіло. — Хтось частково заблокував її силу, медикаментозно. Чим саме — зараз не скажу, але вона навіть якби хотіла — не змогла б скористатись своєю магією на повну силу. Злочинець дав їй ілюзію порятунку та дивився як вона помирає, з останніх сил намагаючись вибратися звідси.

— Ти хочеш сказати…?

— Хтось провів експеримент, Елтоне. І дуже вдалий, заради справедливості, — нервово облизала пересохлі губи. — Але я не розумію навіщо це комусь. Можна було вбити сотнею легших способів, навіть не задумуючись про це. Але він не хотів цього.