Розділ №5. Проклятий день

Тихе гудіння мотора віддавалося головним болем. Я дивилась крізь вікно на дім, до якого нас привіз Елтон та думала про цю чудову можливість трохи заробити. Буде чудово, якщо ми спрацюємось і я зможу швидше закрити кредит. Працювати патологоанатомом не так погано, але при слідчому відділі зарплата все одно має бути більшою. Тому, Стейн фактично був для мене даром з небес. Й мені дуже хотілося, аби за цим даром часом не стояло ніяке нещасне зомбі, яке захоче мене чимось добити. 

— Ти як? — стурбовано запитав він, заглушаючи мотор. — Якщо хочеш, можу зробити тобі ще кави чи щось перекусити. Певно, в тебе був важкий вечір.

— Мені вистачить і «Кришталевого серця», дякую, — вирішила пошкодувати його й не експлуатувати, щоб часом не передумав про моє працевлаштування. 

— Ну, дивись… — знизав він ледь помітно плечима та мовив. — Ходімо тоді, знайдемо тобі якийсь зручний костюмчик. 

Невеличкий будинок посеред тихих вуличок зустрів нас запахом солоного озону. Ніби серед цих кімнаток от-от мав початися дощ.  Напевно, це був перший раз коли я відчула в чиємусь домі такий приємний аромат. Зовсім не те, чого очікуєш від будинку слідчого некроманта. Мені здавалося, що сходу мають бути якісь скелети, черепи або ж атрибути його професії, а натомість я побачила стареньке фортепіано посеред холу та круті сходи на другий поверх.  Просторий коридор, чисті стіни, ламінат, навіть вазончик біля сходів, який, здається, поливали частіше, ніж я себе.

— Почувайся як вдома, — кинув Елтон, прямуючи нагору та відчиняючи для мене двері спальної кімнати. — Бери з шафи те, що впаде до ока. Там збоку ще ремінь є, якщо треба. Дивись. А я поки пошукаю зілля. 

— Ти впевнений...? — перепитала про всяк випадок. Вриватися в чужий особистий простір аж ніяк не хотілося. — Може сам дістанеш для мене щось? Щоб я не...

— "Не" що? — спокійно промовив він, ані краплі не турбуючись впускати чужу людину до себе. — Ти плануєш обікрасти мене? Чи влаштувати розгардіяш? Так я не ночував удома вже дня три, там й так не особливо прибрано. Але в тебе наче нерви мають бути не слабкі, щоб тебе турбував мій безлад.

— Мене не безлад турбує. Просто не люблю влазити у чийсь порядок.

— Повір, Олівіє, там порядку немає. Тому бери найпристойніші речі які побачиш та рятуй їх. Не соромся, — іронізував некромант з кам'яним обличчям.

Двері в спальню зачинилися, залишаючи мене наодинці з його гардеробом та незастеленим ліжком із зім’ятою ковдрою. Смішно, але цей чорний шматок м’якесенької тканини виглядав щасливішим, ніж я за останні два роки. На відмінно від мене, він принаймні постійно валявся на своєму місці та насолоджувався спокоєм. Я зробила кілька кроків до нього назустріч та провела пальцями вздовж ковдри, шкодуючи, що не можна було в ній піти на місце злочину, ледь висунувши носа.  Було б екстравагантно, але хоча б затишно.

Сумно сьорбнувши носом, я розчаровано відвернулася до шафи та потягнула за ручки. І чого Стейн так прибіднявся? Так, деякі речі лежали зім'яті та розкладені, але до хаосу, про який він розповідав, було далеко. Особливо на вішаках з сорочками. Пальці ніяково потягнулися до одного з костюмів — чорних джинсів, піджака та в'язаної кофтини. До носа відразу ж добрався той самий аромат озону, який я почула на вході. Пахло настільки приємно, що мій ніс нахабно увіткнувся в м'яку тканину, вдихаючи парфуми. Цей слідчий не переставав мене дивувати...

Ступивши кілька кроків до дверей, я виглянула, щоб впевнитись, що Елтон ще не повернувся та закрила двері на замок. Часу було обмаль, а господар будинку міг появитися в будь-яку мить. Тому я поспішила дотягнутися до застібки на платті, аби швидше вибратися з цього милого засобу для тортур. Щоб я ще раз одягнула на себе таке? Та ні за що! Варто було мені потягнути тканину угору, як світло раптово вимкнулося і я заплуталася в довгій спідниці.

— Та щоб тебе! — гаркнула спересердя, намагаючись вибратися на волю.

— Олівіє? Все добре? — почувся голос з-за дверей. — У нас аварійне вимкнення світла, ти не поранилася?

— Ні, але я дуже близька до того, щоб влаштувати ексгумацію, — продовжувала гарчати, але вибратися це ніяк не допомагало. Навпаки — я ненароком зачепилася за щось на підлозі та  з вереском впала прямо на ліжко.

— Олівіє?! — крикнув він знову, доки я лаялася на чому світ стояв. Це ж треба так було? Але не встигла я й слова мовити, як почувся гучний тріск й двері випали з рами.

Елтон влетів у кімнату, швидше за моє усвідомлення ситуації, та зупинився поруч.

— Що з тобою?   — хрипко спитав він і, не чекаючи відповіді, нахилився, щоб допомогти виборсатись з сукні. — Ти поранилася? Ціла?

Гарячі  руки  обережно потягнулися до застібки на моїй спині, поки я намагалася зберегти хоч якісь залишки гідності, притиснувши краї тканини до грудей. Який прекрасний день! Один в лоба дав, а другий роздягає. Ну точно якесь затемнення. Інших пояснень, чому я в цей момент зовсім не хвилювалася — я знайти не могла.

— Все добре? — запитав він знову, стягуючи з мене корсет. — Ти закричала і...

— Думаю сьогодні мене вже більше нічого не здивує, — видихнула я, відчуваючи, як десь між лопатками розливається жар. — Що за клятий день...? Відчуття ніби на мене якесь прокляття сьогодні наклали...

Пальці Елтона завмерли, ніби він лише щойно усвідомив, що вони знаходилися небезпечно близько до моєї шкіри. А от погляд... Погляд ніби пробирався крізь всі ці шари одягу. Сталеві очі потемніли, мов захмарене небо перед бурею. Я прикрилася тканиною краще й підняла брову в очікуванні. Але певно мій натяк був занадто завуальований...

— Я розумію, що там дивитися немає на що, але може хоч відвернешся заради пристойності? — байдуже зауважила, хоча серце вже намагалося втекти від сорому.

— Вибач, — стрепенувся він, немов вирвався з якогось трансу, і різко відвернувся, відступаючи до дверей... точніше, до того місця, де двері ще хвилину тому були.