Розділ №4. Спокусливі пропозиції

От що за несправедливе життя? Начебто прийшла в морг, де шуміти взагалі немає кому, а спати все одно не дали. Повільне пробудження крізь товщу втоми й голосів десь неподалік. Бажання вбивати. І якби в голові не гуділо від низького тиску, я б із задоволенням так і зробила б, а так, довелося понадіятись, що непроханий гість скоро покине морг та дасть виспатись. 

— Морі, в мене там тіло на місці злочину вистигає, поки ти свої висновки заповнюєш, — почувся глибокий голос десь над моєю головою. — Змилуйся! Я вже з місяць працюю без напарника. І я б працював собі й далі, але ж я не цілитель. Я некромант-ментал. Від того, що я прочитаю останні спогади жертви, справи не розкриються. Мені треба лікар, який би провів огляд. Твої папірці нікуди не втечуть.

— Елтоне, це якраз таки твої тіла нікуди не втечуть — їм вже немає куди спішити. А мені всю цю гору треба перебрати до ранку. Чи ти думаєш, що в мене взагалі роботи немає? Та я зашиваюся! — здавали нерви Мейбела. 

— В тебе всього одне тіло лежить на каталці, — злився чоловік над моєю головою, пробуджуючи мене остаточно. — Від папірців ніхто не помирає, а в мене, між іншим, вбивця по місту гуляє!

— Якщо я не здам зранку всі ці висновки, мене точно вб’ють! 

— Якщо тобі стане легше, можу після огляду добити тебе, щоб ти не страждав даремно. Що так, що так — тобі немає чого втрачати! — гаркнув гучніше гість. 

— Та тихіше ти! — зашипів Морі, нарешті згадавши, що він як би обіцяв не шуміти. — Розбудиш же...

— Совість твою? — іронічно зауважив Елтон.

Не витримавши й далі такого знущання, я повільно розплющила очі й побачила білу пелену. Видно, Морі накрив мене з головою, поки я спала. І так то я не мала нічого проти, але через закладений ніс було важко дихати й тому я як зомбі потягнулася до простирадла та стягнула його з себе.

— Щоб тебе! — вилаявся той самий голос над моєю головою.  — Ти що, не знайшов кращого місця для побачення?! Додумався запросити в морг дівчину та сховати її на каталці для трупів?! Пришиблений!

— Вона не моя дівчина... — відрізав Морі, не відриваючи очей від купи паперів на столі. — Вона моя колега з другої зміни. Приболіла... лягла поспати... А ти, бовдуре, розбудив її!

— Ви обидва кричали так, що мертвого підняли б з могили, — прокоментувала, сідаючи на каталку. Жахливо хотілося спати, ліків та вмерти. Пальці стомлено провели по обличчю. Воно все ще чухалось, хоча ліки трішки дали своє. 

— Як для мертвої ти вже маєш доволі живий вигляд, — зауважив Мейбел, відпиваючи з чашки каву. 

— Це ще “живий”? — здивувався некромант, оглядаючи мене своїми чорними очима з таким жалем, що мені аж самій захотілося шкодувати себе. 

— Порівнюючи з тим, що було — так. Ліві — це Елтон, він працює слідчим у місцевому відділку. Ел, це Олівія Холден — цілителька, патологоанатом і нещасне створіння якому вручили “Золоті сльози” на першому побаченні. А в неї на них алергія. 

— Вони коштують цілий статок… — здивовано зауважив некромант, нахиляючись ближче до мого обличчя. Наші погляди на мить перетнулися. Він протягнув до мене долоню, але в останню мить опустив її. — Хоча ліки проти такої сильної алергії коштують певно теж дорого… В ідеалі, звичайно, було б випити “Кришталеве  серце”...

— Його мало того, що ніде не знайдеш, так ще й коштує не значно дешевше. Я патологоанатом, а не мільярдер, — ображено надула губи. — Звідки в мене такі гроші? Я в кредит влізла, щоб закінчити платне навчання. Що там говорити про покупку елітних зіль…

— Вона має рацію, Елтоне, — ледь посміхнувся Морі, поки я остаточно скинула з себе простирадло та опустила босі ноги на підлогу, прямуючи до чайника. Терміново треба було прокинутись, раз спати вже не вийде. — Це занадто коштовне задоволення, яке нам не по кишені.

— Я не казав купувати, — все ще здивовано розглядав гість мій вигляд. — В мене дома є одна пляшечка “Кришталевого серця”, можу занести після зміни. 

— З чого це ти вирішив розщедритись? — розсміявся Морі, поки я взувала змінне взуття. Під вечірню сукню кросівки навряд чи пасували, але принаймні було зручно. Я залила теплою водою розчинну каву та стала калатати цукор ложкою. — Вона не така вже й бідна, Ел. Просто невдалий день.

— В мене нещодавно було тіло, яке померло від гострої алергії. І я зчитував останні відчуття жертви. Повір мені, бовдуре, не сама приємна смерть, — мало не здригнувся чоловік, скрививши губи від спогадів. — А якщо серйозно, Олівіє. Наскільки я зрозумів, тобі потрібні гроші? Не хочеш влаштуватись на пів ставки моїм напарником? По контракту. У мене тут серійник намалювався й конче потрібен нормальний цілитель. 

— Ліві, не слухай його, я тебе нікому не віддам! — жартував Морі. 

— Робота виїзна, не для чуттєвих. Але платять гарно. Можеш трохи заробити, — продовжував спокушати некромант. Аж цікаво стало, що там за вбивство таке, що йому так необхідна думка цілителя. — Якщо треба, можу підвозити додому. Що скажеш?

— Добре, дай мені трохи часу, — з розумінням подивилась на нього. Не думаю, що він просто так вмовляв Морі вже з пів години поїхати на місце злочину. Заради справедливості, у Мейбела дійсно було багацько роботи, а від мене шматок не відпаде. — Зараз доп’ю каву, трохи оживу і поїдемо. 

— Дякую, Олівіє, — хитнув некромант головою. — Ось, що означає “золота людина”. Не те що ти — папірцевий маніяк. 

— Ти мені ще поговориш, і я й її зараз навантажу заповнювати всі ці бланки! — погрожував Морі. 

— Я свої — вже заповнила, — байдуже кинула в повітря. — Це ти свої тягнув до останнього через  дисертації. Тож не скидай на мене свою роботу. Я й так погодилась допомогти, щоб ти встигнув закінчити все до ранку. Бо по хорошому, це ти черговий і ти мав би їхати туди. Хоч би подякував…

— Дякую, моє прекрасне зомбі, за те що ти завжди переймаєшся за мене! — іронізував нахаба. — З мене кава.

— Сорочку скидай! — розсміялася від його пропозиції.