Розділ №3. Каталка для повного щастя

Прохолодне вечірнє повітря торкалося гарячої шкіри. Розчервоніле обличчя нестерпно палало, наче мене повільно смажили на вогні. Повіки важко закривались від втоми та зілля. А в босі ноги впивалися дрібні камінці.  Але це було все одно краще, ніж сидіти в тому ресторані. Принаймні, не було жодного вухатого психа поруч, який ненароком намагався мене вбити. І те добре. Мінус одна проблема в житті. 

Зітхнувши, я нервово потерла чоло та направилась до найближчої нічної аптеки. Пощастило, що вона працювала допізна й не треба було ніякого рецепта аби купити потрібні ліки. 

— Темної ночі, — глухо кинула знайома фармацевтка, не відриваючись від таблиць із відомостями. — Замовляйте. 

 — Мені потрібно щось від алергії, головного болю, психічної травми й загальної недовіри до життя.  — прошепотіла, витираючи нежить серветкою. — На крайній випадок піде спрей з ромашкою та “Нексаріус” в найвищому дозуванні. 

Жінка здивовано підняла на мене погляд, оцінила мій стан високо здійнятими бровами та після кількох секунд мовчання, дістала з полиці все за моїм списком, автоматично додаючи знижку від себе. 

— Важкий вечір? — перепитала вона, вибиваючи чек. — Може ще щось додати? 

— Хіба що ще пачку серветок, — кивнула, витягуючи залишки зарплати зі своєї сумки. — Щоб я не залила це нещасне місто своїм нежитем. А то з носа тече як з водоспаду. 

— Не хвилюйтеся, зараз весна на вулиці, — сумно шморгнула вона мені у відповідь. — Одним водоспадом більше, одним менше — це прокляте місто не врятує пачка серветок. Особливо, коли розцвіла береза та тополя. 

— Ваша правда, — зауважила, забираючи кульок з ліками серед яких було кілька льодяників від горла. — А…?

— Повірте, завтра зранку вони вам стануть в пригоді… Якщо доживете, звісно. 

— Дякую, — мало не пустила сльозу, притискаючи до грудей п’яту частину зарплати та прямуючи на вихід. 

От чому звичайна провізорка мене розуміла, а Холден старша все ще продовжувала нав'язувати мені своє особисте щастя та власні нереалізовані мрії? Мало того, ще й обходилася із ними мені в копійочку.  Краще б вже на те побачення притягнула Мелані, її завжди цікавили чоловіки при грошах, які приносили величезні букети квітів та хизувалися своїм статком наче гордовиті павичі. Легке життя, звані візити, сімейна ідилія — це все було про неї, а не про мене. Тільки чомусь про це вічно забували. 

Повертатися додому аж ніяк не хотілося. На мене там не чекало нічого крім дорікань та нотацій по сотому колу, а в такому стані було б легше переночувати на роботі.  Це було єдине місце, де завжди панувала стабільність, тиша та спокій. Де ніхто не розказував мені, як правильно жити. Можливо, просто тому, що там уже ніхто не жив. Окрім мене та мого колеги по нещастю, звісно. Тому я доламала підбори на другій туфельці та почовгала відпочивати.

У просторому й холодному приміщенні сьогодні пахло чаєм з корицею, медикаментами та величезною горою паперів, які звалили на мій улюблений диванчик. Світло м’яко жевріло над столом, за яким сидів  Мейбел Морі — мій улюблений зануда, напарник, та, мабуть, найстабільніша стабільна фігура в цьому світі, якщо не рахувати нашого кістлявого друга на стіні. 

— Привіт, Морі, — кинула в повітря та поклала сумку коло гори паперів. 

— Привіт, зомбі, — кинув він, не підводячи очей, поки намагався заповнити всю паперову тяганину. — Сьогодні ж не твоя зміна, чого прийшла?

— Посварилася з матінкою. Нічого нового, — відмахнулася, ковзаючи поглядом по приміщенню в надії на вільне місце де можна було б примоститися. Але єдине, що знайшла — вільну каталку. — Уявляєш? Влаштувала мені побачення наосліп з якимось вухатим ельфом. А той мало того, що по лобі мені дав, так ще й квіти вручив — на які в мене алергія.

— Що? — нарешті відірвався він від листка та підняв очі. Судячи з його піднятих брів, вид у мене був не першої свіжості. Десь між тілом, яке пролежало в снігові з місяць та між тим, яке простояло на спеці добрячий тиждень. Одним словом — поганий.   — Ти хоч щось випила чи прийшла сюди помирати? Попереджаю відразу, смерть від набряку мене аж ніяк не приваблює. Ніякої естетики, інтриги та драми. Нудно та не красиво.

— Я не збираюся помирати на твоїй зміні, Морі, — видихнула, сідаючи на краєчок каталки та випиваючи ліки. — Якщо таки зберусь, то робитиму це виключно на своїй, щоб ти міг відіспатися перед розтином. А ще, в мене кредит на навчання не закритий. От як тут помирати?

— З тебе станеться. Хоча, дякую за те, що потурбувалася про мій робочий час. Може, додому підеш? — запропонував він, потираючи скроню. — Ти зараз маєш вигляд невдалого експерименту якогось некроманта. А ще цілителька. 

— Цілителі не лікують себе, ти ж знаєш… — знизала плечима від абсурдності цього дурного дару. — Я б із радістю пішла в ліжечко, але Холден старша сказала мені не повертатися. Тому, думаю, це прекрасна можливість для сепарації. Особливо, коли я хочу прибити і її, і того блондинистого ельфа. 

— Велика проблема, — ледь посміхнувся Морі. — Тут кладовище неподалік. Закопаємо. Трупом більше, трупом менше. Хто там буде вести облік? 

— Яка цікава ідея, — сонно позіхнула, — сам додумався чи хтось інший?

— Та був на моїй пам'яті випадок, коли злочинець ховав тіла поруч з могилами. 

— І як же їх потім знайшли? — витерла знову серветкою ніс, перш ніж заприскати. — Невже дійсно хтось перевіряв?

— Та ні… У некромантів була практика, от один з недоучок й воскресив випадково старий дух. Розвіювати не стали, бо він й сам був не проти. А просто лишили придивлятися за порядком, щоб студенти не шастали, — розповідав Морі. — А вбивця, як на зло, заважав духові книжки писати. От він і пожалівся сторожу. А як стали виясняти, то й виплило все.

— Хто б міг подумати… — протягнула, придивляючись до каталки з якимось смутком. — Ти не проти, якщо я посплю тут  сьогодні? 

— Ліві… тут ще морг… — протягнув він. — Тебе нічого не турбує? Тут же навіть подушки немає чи ковдри. Замерзнеш, тіло буде боліти після металевої каталки.