Розділ №2. Від побачення до кладовища один крок

Напружена тиша огортала простір. Я сиділа напроти «нареченого», якого мені хотіла підсунути матінка, й раділа що живу не в тих варварських часах, коли батьки дійсно могли віддати доньку заміж за першого зустрічного. Інакше б він мене точно вбив. Бо без бою я за такого заможного ельфа з його зарозумілою мімікою, точно б не вийшла заміж. Схоже, Холден старша це теж зрозуміла й тепер лише переводила погляд зі свого обожнюваного ельфа на злощасну падчірку, ніби зважувала, кого простіше вбити — мене за зіпсоване враження чи його за те, що довів мене до стану перезрілого помідора.

А от ми з ним продовжували обмінюватися вбивчими поглядами. З тією єдиною різницею, що його очі були холодними та ясними, як зимове небо, а мої — червоними, припухлими й скоріше вже викликали не панічний страх як зазвичай, а добрячу таку порцію співчуття. Загрозливо виглядати в такому стані було ще тим завданням. 

— Ліві, люба, — почала нарешті матінка своїм солодким голосом для невиліковних, від якого мені  хотілося завивати на місяць. — А з яких це пір у тебе алергія на «Золоті сльози»?

— З часів магічної практики, — промовила, витягуючи з сумочки маленький флакончик із зіллям і пластир, — коли на мене один криворукий студент випадково пролив есенцію під час тренування, і я розбухла, як перезрілий помідор на сонці. Тільки не кажи, що це ти напоумила принести їх... цього...

— Містера Тієля, — швидко перебила мене матінка, враз перетворюючись на святу невинність. Сам вухастий ельф лише ледь помітно підняв брову, поки я заліплювала рану на лобі. — Ну що ти таке говориш, люба! Він просто занадто добре вихований, щоб з'явитися на побачення з порожніми руками!

— А так і не скажеш, — буркнула, відкриваючи флакончик із зіллям від запалення та ковтаючи гірку рідину. Смак був огидний, але вибору особливого не було. — Слідчий, який б'є по голові незнайомок — така собі вихованість. 

— Я перепросив уже за це, — спокійно зауважив він, закидаючи ногу на ногу. 

— Схоже, що допомогло? — мило посміхнулася, поки в матінки волосся на голові дибки ставало. 

— Ліві...! — перебила вона, нервово кліпаючи оком аби я припинила. — Містер Тієль зовсім не хотів, щоб так сталося. Це лише маленька неприємність...!  Нічого страшного...! 

— Ця “маленька неприємність” коштуватиме мені кілька днів ось такого вигляду та цілого статку на ліки, аби прибрати наслідки, — вишкірилася у відповідь, ховаючи флакон назад у сумку. Хоча хотілося зацідити цьому вухатому нею по голові. — А він досі тримає цю зброю масового ураження у  своїх руках. 

— Ліві, люба, — поспішила втрутитися матінка, відчувши, що її великі плани йдуть трохи не так, як мали б. — Цей букет коштує десять тисяч золотих, не викидати ж його через таку маленьку неприємність. Це ж марнотратство...! 

— Марнотратство — це витратити цілий статок через чиєсь бажання влаштувати особисте життя доньки, — здали останні нервові клітини. — Хочете слушну пораду, містере Тієль? 

— Яку ж? — зацікавлено протягнув ельф, за мить висушуючи квіти до стану саджанців. 

— Квіти — це пережиток минулого. Якщо не знаєте що подарувати дівчині — даруйте абонемент до лікаря на повне обстеження або ж набір ліків. За ціною те ж саме, але це хоча б знадобиться. А враховуючи вашу вдачу, стане в нагоді дуже швидко, — відповіла, здіймаючись зі свого місця. Ще довше терпіти це знущання я не могла. 

— Сподіваюся, ви не плануєте втекти знову? — нахилився до мене ельф, ледь приховуючи насмішку. — Ви ледь на ногах стоїте. Мало не впали на коридорі. Куди вам іти в такому стані? 

— Вашими стараннями в аптеку, — прохрипіла у відповідь, від чого він щиро розсміявся, у той час, як матінка  судомно посміхалася. Вона  стискала свою чашку чаю так сильно, що я здавалося, ніби вона зараз трісне. — А після того — додому, відсипатися. Бо ж більшість зіль від алергії мають побічну реакцію у вигляді сонливості. Але це виключно в тому випадку якщо вони подіють, і мене не доведеться реанімувати. 

— А у вас чудове почуття гумору, Ліві, — веселився ельф, рефлекторно граючись магією в долоні через що всі квіти в залі то розпускалися то в'янули. — Тільки ж знаєте, від алергії не помирають. За свої роки я не бачив жодного випадку. 

— О, бачу, ви захотіли започаткувати подібну практику, — нервово дивилася на ці ж кляті «Золоті сльози», котрі розквітали знову і знову. А цей клятий маг навіть не усвідомлював, що робив. — От бачиш, матінко, ти щось казала про заміжжя, а твій уявний майбутній зять думає про мою смерть. Хто б міг подумати, що від весілля до кладовища один крок. 

— Олівія Холден! Припини негайно! — зірвалась на підвищений тон вона, змушуючи мене морщити лоба від головного болю. Видно, ліки таки мене брали зовсім погано. — Ти мене соромиш! 

— А він мене — вбиває! — махнула рукою на магію, якою він заспокоював свої нерви та розбурхував мої. Від цього жесту лорд Тієль здивовано перевів погляд на долоні й нарешті усвідомив, що накоїв. — Тому давайте разом зупинимось на тому, що він — безсовісний лорд, а я погана донька. І раз втрачати мені більше нічого, то я пішла додому. Було приємно з вами познайомитися, містер Тієль.  

— Олівія Холден, — прошепотіла матінка, притягуючи мене за лікоть. Стояти на ногах й так було важко, а з таким шарпанням і зовсім. — Якщо ти зараз не зупинеш себе так поводити та не сядеш за стіл, можеш додому не повертатися. Ти осоромила мене на весь ресторан. То ж сядь і виправляй те, що наробила. 

— Якщо я залишуся тут ще на десять хвилин, наше уявне весілля дійсно закінчиться на кладовищі, — прошепотіла їй у відповідь, намагаючись донести ситуацію. Але схоже, запрошення на званий вечір для неї було важливішим за стан доньки. — Ти цього хочеш? 

— Я хочу, щоб ти поводила себе пристойно, — шипіла з натягнутою посмішкою. — Ти живеш в моєму домі, тому слідуй моїм правилам. 

— Якщо я слідуватиму твоїм правилам, то довго не проживу, — зірвалась на хрип через набрякле горло. Залишатися ще довше було б повною дурістю, тому я відчепила міцну руку матінки від свого ліктя та відсунулась. — Гарного вечора вам.