ЛИШЕ СЕРЦЕ ЗНАЄ

«Не обирають , кого кохати.

 Кохання – як грім: блискавкою в серце.»

Карлос Кастанеда

- Юначе, Ви сьогодні десь не з нами!, - професор спочатку навіть не зразу знайшов свого улюбленого студента в аудиторії.

   Він завжди сидів у перших рядах і професор з ним вів живу полеміку. На перший погляд це здавалося ніби задирикуватістю студента. Всі сприймали це як виклик: хтось засуджував поведінку студента, хтось захоплювався нею. Лише сам професор загадково усміхався у свої сімдесятилітні вуса. Йому подобався живий розум цього парубка. Спочатку той сам починав доймати професора своїми запитаннями, а згодом студенти помітили, що  професор також провокує юнака на діалог. І лише професор знав, що у такій живій дискусії, за якою захоплено спостерігає аудиторія, студенти отримують набагато більше, ніж із його монотонної лекції. А ще, хоч і називали цього допитливого юнака на кафедрі  колеги «мажором» і «казановою», професор бачив у ньому значний потенціал, який, на жаль, він не використовував сповна. Він мислив сміливо і вмів сміливо висловити свою думку, він був розумно відвертим, впевненим, мав гарний словниковий запас, чого не про всіх студентів можна було сказати . А ще… В таких дискусіях професор зрозумів, що його предмет заходить у душу цій людині : інколи юнак використовував фрази із його статей і книг.

- Юначе, Ви сьогодні десь не з нами!, - почув Він звертання професора і це відволікло його від рясних думок, що останнім часом так наполегливо засіли в його голові.

- Я тут, професоре!, - відгукнувся, але чомусь сьогодні його голос не такий бадьорий, як завжди.

- Останні роки показали, що робота у Twitter (X), марафони інтерв'ю для іноземних ЗМІ та швидка реакція в інфопросторі є не менш важливими, ніж класичні закриті переговори, - продовжував професор свою лекцію, а Він сьогодні не мав жодного бажання втручатися.

   Його думки були зайняті іншим.

 Хто той красивий юнак, що сидів учора поруч із Нею?

  …А все почалося випадково.

     А може й  - ні?

   Він, як і завжди, на парах вів себе розкуто, розуміючи свою перевагу. Був розумним, дотепним, красивим, багатим. У нього закохувалися , його любили, з ним хотіли дружити, спілкуватися. Його поважали або терпіли. Він звик до такого ставлення. От і того разу, він активно виступав опонентом професорові, а той наполегливо запрошував до участі інших студентів. Вони відповідали без особливого бажання і здебільшого однослівно. Професор любив розгорнуті відповіді, із своїм баченням, зі своїми висновками, з новими запитаннями до нього.

    Того разу в дискусію  залучив і  Її. Він озирнувся на верхні лави , де вона сиділа, і…зачепився за її погляд. Вона сиділа набагато вище  і уважно дивилася на Нього. В мить, коли їхні погляди зустрілися, Вона швиденько свій відвела в бік. Чому? Йому завжди заглядали в очі, з ним хотіли познайомитися… Якось дивно… Але Він зразу цьому не надав особливого значення. Що він знав про Неї? Нічого. Просто  Вона його ніколи не цікавила. Нічого особливого в Ній не було. Звичайна. Єдине, що знали про Неї всі, то це те, що в майбутньому Вона, швидше за все, буде мати диплом з відзнакою. Одяг, якому надавала перевагу, ховав Її фігуру. Косметикою Вона не користувалася, від того не виглядала яскраво, як інші дівчата. Ні з ким особливо не спілкувалася, не дружила. Після пар швиденько зникала.

Він же, навпаки, мав купу друзів, активно брав участь у всіх вечірках. В його асортименті: модельної зовнішності красуні, брендовий одяг, дорогі автівки, недешеві розваги. Він думав , що ніколи від цього не втомиться.

    І от!

   Йому захотілося подивитися на Неї ще раз. А Вона ховала погляд. Це змушувало Його думати. Почав злитися сам на себе. У його думках Вона засіла якось на довше, ніж це бувало раніше. Він досить швидко забував тих, з  ким… У спогадах - той погляд. На яву – не може Її погляду зловити. Вона всіляко уникала цього. Зазвичай Йому б уже давно щось подібне набридло. Але не тепер…

    В його голові крутилися десятки способів, як з цим розібратися, але нічого з того не виходило. Він не міг ніде з нею зустрітися поза аудиторією. А потім і сам не помітив, як став чекати на Неї. Кожного разу Його очі стерегли дверний розріз в надії побачити, як заходить в аудиторію. Вона помічала Його і одразу відводила погляд в інший бік. Нечувано! Його! Казанову! Отак «динамило» оце дівчисько…Його мозок відмовлявся таке розуміти, а серце… Воно починало шалено калатати, коли вона проходила поруч. Він міг би зробити як школяр: зачепити, образити, або навпаки…Якась внутрішня сила забороняла це робити. Бісило це безсилля! І тоді Він зважився на маленький крок.

    Стояв, зіпершись на аудиторну парту, і чекав. Вона з’явилася в коридорі і повільно наближалася до дверей. Він ступив їй назустріч. Рівно на стільки, щоб зустрітися на порозі. Мить – і Його рука ніби ненароком ковзнула по її руці. Що відчула Вона? Здригнулася. А Він? В Його грудях щось розпачливо перевернулося. Стрімголов кинувся якнайдалі по коридору. Підійшов до вікна. Там свою осінню карусель розвів вітер з різнобарвним кленовим листям. У грудях молодого чоловіка розлетілися такі ж різнобарвні метелики. Ні, цього не може бути! Такого з ним ще не було. У Його житті було все легко і просто. А тут… якось непросто. Намагався задушити у собі ці нові відчуття…А не виходило! Він вловив ще й аромат її парфумів, коли доторкнувся до Неї. «Дорогий і приємний», - подумав і зловив себе на бажанні вдихнути його ще раз.