СЕРЦЕ - НЕ СЛУГА

   І що тепер? А у неї був вибір? Сама ж захотіла! Тепер у своєму номері під охороною! Клас! Від перегляду новин, гортання сторінок у соцмережах боліли очі. Італія яскраво висвітлювала подію світового рівня. Вона могла бачити не все, але багато. Його показували часто. А вона не знала куди перше звернути увагу : заглянути в його очі чи перевірити наявність того браслета, що сама колись сплела? Він був! І Він всіляко його демонстрував аж поки його не запитала журналістка:

- Я ще ніколи не бачила у Вас такої прикраси. Це щось означає?

- Так. Означає! Сьогодні мені його подарувала українка. Я прийняв цей подарунок на знак підтримки її країни, яка ось уже понад десятиліття виборює собі право на незалежність! Я радий знайомству з цією неповторною людиною! І бажаю якнайшвидшої перемоги її країні!, - Він промовисто подивився в об’єктив. Вона відчула радість і сильне серцебиття. Він це зробив! Вони це зробили!

   Того дня його інтерв’ю стало вірусним. І поки інші його передивлялися і репостили в соцмережах, Вона зі острахом чекала вечора.

   У фоє готелю, куди Вона потрапила за його картою, стояло декілька людей і щось жваво обговорювали. Вона пройшла непомітно до рецепції й мала намір залишити для Нього свої книги, карту і годинник. Годинник показував дев’яту. Отже, пора звідси втікати поки не пізно.  Але… Вона так дуже хотіла його бачити як і боялася цього!

      Було вже пізно!

   З ліфта вийшов Він. Отже, був уже у своєму номері! Вона знала, що ця карта нічого не значить. У готелі йому б видали запасну у будь-якому випадку. Невже Він повірив, що Вона сама піде до Нього в номер? Мабуть, так…

   Він контролював поглядом вхідні двері, а Вона складала хаотичні думки у своїй голові хоча б у якусь послідовність. Не виходило… А потім…Його погляд зупинився на жінці, що стояла біля стійки рецепції. Вона випромінювала елегантність у своїй  легкій літній білій сукні. Крислатий капелюх своєю тінню приховував Її обличчя. Але щось надто знайоме було у поставі! Та ж гордість і непокірність! А разом з тим трепет і якийсь відчай! І Він зрозумів: не там виглядає, не звідти чекає! Вона побачила, як зупинився на ній погляд, як потиснув співбесідникам руки і … Вже, коли зрозуміла Його намір іти до Неї, раптом підняла книгу, що лежала на рецепції й показала Йому. Він від здивування зупинився. Не зрозумів вчинку. А потім Вона показала йому карту і годинник. І також  поклала їх на книгу. Він зрозумів… І тому поспішив 

до неї. Але Вона була ближче до дверей ліфта…

 Двері ліфта на другому поверсі відчинилися і Вона потрапила в обійми того, від кого втекла.

- Мій номер на сьомому. Ти поспішила вийти!, - а серце мало не вистрибне. У неї. А Він  сміється. – Ти знаєш мене уже давно, правда ж? Невже ти злякалася того, що я можу тебе скривдити? Ніколи!

- Ні, це інше!, - Вона пробувала оговтатися від своєї невдалої втечі.

  Та хіба тільки це її тривожило? Одна хвилина перебування з Ним поруч скручувала її звивини у мозку у протилежній площині. Я що — така слабка? Я з цим не впораюсь? Спали на думку слова поетеси : «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» Я що — комусь щось винна? Я ж сама це придумала! Я ж так хотіла бачити, чути Його! Але коїться щось більше і це вибивало Її з колії.

- Ходімо!, - він завів назад її у кабіну ліфта.

- Куди?, - запитала, щоб запитати.

- Заберемо наші речі, які ти залишила внизу, — сміючись відповів і пригорнув до себе. – Ти мене сьогодні здивувала вранці, але зараз…

- Що? Вас, пане, дивує моя поведінка?  - Вона знала, що поводиться дивно і боялася Його осуду. А це вже геть інше почуття і вона вирішила оборонятися.

- Зовсім ні!, - Він повернувся назад у ліфт, тримаючи в руках книгу. – Я чудово розумію твій стан. Він називається просто : стрес!  А тому пропоную антистрес, — Вона не встигла кліпнути оком як її дихання зупинилося. І якби не  Його руки…

- І що це було?, - запитання вже прозвучало і прозвучало воно українською, але очі ще були заплющені.

- Це, щоб ти мене не боялася… Довіряй, я не зроблю більше нічого без твого на те дозволу…

  «Довіряй… Знав би ти скільки я мріяла про цей поцілунок! То чому мені боятися?! Господи, дай мені розуму! Я нормальна? Та нормальна я!», - вмовляла Вона себе, поки Він тихцем спостерігав за її внутрішніми баталіями.

- Чому обрав мене?

- Інтуїтивно! Мабуть, твоє біополе сильніше…

- Ти завжди так?

- Ні. Це вперше… Ти чому хотіла втекти?

- Не знаю. Мабуть,  злякалась…

- Мене?

- Ситуації! Навіщо я тут?

- Будемо читати!, - а в очах яскраве сяйво.

- Що?

- Твою книгу!