8

Мені дістається спальня Кіри Олегівни та Сергія Володимировича, а Дем'ян займається збиранням своїх речей. Ми більше не перетинаємось із ним, не розмовляємо. Та й це неможливо, коли ти знаходишся в іншій кімнаті.

Я кидаю у коробки історичні книги, старі копії документів, зимовий одяг. Видно, що збиралися похапцем і забрали тільки найважливіше. Але чому Бондарі жодного разу сюди не приїхали? Їм тяжко бачити будинок, у якому більше не живе Святослав? Так усім боляче, і Дем'яну в тому числі, але він від своїх обов'язків не ухиляється. Збирає речі, щоб продати улюблений будинок. Хіба цим має займатися син, а не його мудрі батьки?

Сідаю на ліжко, роздивляюся книги, які читав Сергій Володимирович. Він цікавився історією, іноді розповідав нам усілякі байки про минуле, але я не слухала, та й Святослав пропускав ці історії повз вуха. Ми не розуміли, навіщо знати історію, адже це справи давно минулих днів, зараз світ зовсім інший.

Ми помилялися. Тепер я читаю не лише наукову фантастику та комікси, а й книги з історії України. Вчителька у школі ставила нам високі оцінки просто так, з доброти душевної, тож ми не поважали цей предмет. На жаль.

Може, спитати у Дем'яна номер Сергія Володимировича? Я б поговорила з ним, та й із Кірою Олегівною теж. Погано, коли втрачається контакт з близькими людьми.

Кидаю книги в коробку та перевіряю телефон.

«Ну ти крутезна! Вітаю!» — пише Зіна.

Ядвіга мовчить, але іншого я від неї не чекала. Вона повірила Сабіні, а мене вважає брехункою. У чомусь вона права. Я навіть бабусю обманюю, що вже казати про знайомих.

Прикладаю долоні до щік, що горять, і роблю кілька глибоких вдихів. Я не збираюся бути колючою їжачихою, яку ніхто не хоче чіпати.

Без стуку залітаю в кімнату Дем'яна. Він кладе ігровий диск на стіл, складає руки на грудях і похмуро дивиться на мене. Злиться. Я відчуваю негативні вібрації, якими просякнуте повітря. Озноб пробігає хребтом, я кусаю губи, перш ніж виштовхнути з себе визнання:

— Я не згадувала Святослава. Я взагалі ні про що не думала. Ти був правий. Ну, коли говорив про те, що я розслабилася в твоїх обіймах… Але все одно не зазнавайся! Мене це страшенно бісить.

Дем'ян хмикає і хитає головою. Потім, нічого не відповівши, продовжує займатися збиранням речей. Відправляє диски в коробку, перевіряє письмовий стіл.

— Гей, ти чув, що я сказала? — голосно питаю.

— Так. Дякую, що сказала правду, — вимовляє він беземоційне. Наче нічого важливого не сталося! Я тут через себе переступила, а йому начхати.

— Будь ласка! Звертайтеся, — театрально кланяюся я, а потім вилітаю в коридор і б'ю долонею по стіні.

Шкіра починає горіти і поколювати, я ціжу крізь зуби добірні прокляття і важко дихаю. Як же принизливо визнавати свою провину, а у відповідь отримувати лише байдужий порожній погляд! Дем'ян не міг щось приємне сказати? Я ж вибачилася, вчинила по-людськи, а він... Тьху на нього!

Виходжу надвір, щоб прохолодний вітер остудив мізки.

— А ти тут що робиш? — помічаю в альтанці задоволену відьму. Лежить собі, спить, зрадниця.

Мурчить і потягується, коли я гладжу її. Розпещена шкідлива тварина. Не дивно, що їй сподобався Дем'ян. Побачила в ньому споріднену душу, а про мене забула.

Сиджу в альтанці, без особливих інтересів читаю повідомлення, які мені надіслали фанатки Сабіни. Заходжу на її сторінку, але там нічого цікавого. Смузі, фітнес, реклама, вечеря, відгук на кіноновинку. Звичайне життя блогера.

Може, й не треба тягти Дем'яна до їдальні? Навіщо влаштовувати показовий виступ? Сабіна більше про мене не пише, а її шанувальниці ось-ось заспокояться.

У грудях виникає неприємне ріжуче відчуття. Ніби я відмовляюся від чогось важливого. Якщо припинити спілкування з Дем'яном, то порветься остання ниточка, яка пов'язує мене з сім'єю Бондарів. А я до цього не готова.

— Баран він, Відьма, справжнісінький баран, — довірливо говорю їй. А кому ще нарікати на фіктивного хлопця? Мама зайнята, бабусю турбувати не хочу, а із Зіною ми не настільки близькі.

— Коли я дуже злий, мені потрібен час, щоб заспокоїтися, — заявляє Дем'ян.

Продовжую гладити Відьму. Вона остаточно прокинулася і з цікавістю дивиться на старшого Бондаря. Кажу ж — зрадниця.

— Ясно, — вимовляю сухо.

— Чому ти збрехала, Колючко?

— Хобі у мене таке, — намагаюся я пожартувати.

— Дивне хобі.

Він сідає навпроти мене. Відьма голосно муркоче, навіть хвостом виляє, спостерігаючи за Дем'яном.

— А ти не маєш дивного хобі? — чіпляюся за можливість змінити тему.

Дем'ян тарабанить пальцями по столу, мабуть, сумнівається, чи варто відповідати на моє дурне питання.

— Я колекціоную котячі іграшки, — зізнається він безтурботним голосом.

— Правда?

— Майже. Морді швидко набридають штучні миші, тому я купую нові і нові іграшки. Він закидає їх під диван, а потім дивиться мені в очі і нявкає, мовляв, господар, я ні до чого, мишка випарувалася. Тоді я йду до зоомагазину. Все знову повторюється. І коли я відсовую диван, то знаходжу там цілу колекцію котячих іграшок на будь-який смак та колір.