4

Вже за тиждень я розумію, що була надто наївною. Наша група розпадається на кілька маленьких підгруп, як у школі. І за неписаними правилами у нас з'явилися свої ізгої або одинаки, з якими мало хто розмовляє, а також популярні та надзвичайно активні дівчата на чолі з Сабіною.

Ми з Ядвігою та Зіною опиняємося десь посередині. Спілкуємось з кожним із групи, але лише на поверхневі теми. Мене це засмучує. І дуже сильно. Я мріяла про інше студентське життя.

— Займи нам місце у їдальні, — просить Зіна. Вони з Ядвігою хочуть проконсультуватися з викладачем щодо курсової роботи, а я поки не визначилася з темою. Взагалі про це якось не думала.

— Добре.

Вибираю вільний столик, дістаю із сумки блокнот і дивлюся на чистий аркуш. Це не щоденник, я ніколи не вміла записувати свої думки та почуття, зате любила малювати абстрактні картинки. Ось і зараз старанно виводжу олівцем кілька хитромудрих візерунків.

— То ти ще й художниця? — сідає поряд зі мною Павло.

— Та це так, маячня, нічого особливого, — бентежусь я і швидко закриваю блокнот.

— А мені так не здалося.

Павло весело посміхається, його карі очі обмацують моє обличчя і спускаються трохи нижче, до скромного вирізу на блузці. Від його чоловічої уваги до лиця приливає кров, а в сонячному сплетенні трохи лоскоче. У школі я зовсім не цікавилася хлопцями, та й одинадцятий клас довелося закінчувати віддалено. Тому я не знаю, як правильно поводитися: посміхнутись, підтримати розмову або зробити вигляд, ніби я не помітила, як Павло мене розглядає.

— Я люблю малювати свої емоції. Виходять дуже дивні картинки, — говорю я. — Але дивитися їх нікому не можна.

— Чому?

— Я ж не хочу опинитись у психлікарні, — видаю тихий смішок.

— А хіба туди відправляють за таку дрібницю, як малюнок? — підіграє мені Павло.

Я не бачила його з нашої першої зустрічі, але щодня користуюся викладацьким ліфтом. Поки що мене ніхто не зловив і не покарав. Але я щоразу почуваюся злочинницею. І це сильно гарячить кров.

— Хто знає, — розводжу я руками.

Де там Ядвіга із Зіною? На жаль, розмовляти з Павлом віч-на-віч — це підписувати собі смертний вирок. Я не дуже вірю загрозам Сабіни, але не хочу вступати з нею у відкриту конфронтацію.

— У тобі щось змінилося, — Павло трохи нахиляє голову, його погляд ковзає по моєму волоссю. — Виглядаєш інакше.

— Краще чи гірше?

Я підстриглася минулого тижня. У мене було довге волосся майже до пояса, а тепер воно дістає лише до лопаток. Вже уявляю реакцію бабусі: спочатку охатиме та важко зітхатиме, а потім знайде тисячу плюсів у моїй новій зачісці.

— Краще, — тихо промовляє Павло. У його голосі з'являються оксамитові нотки, що є небезпечним сигналом.

Я загралася. Потрібно відступати.

— До мене зараз подруги підійдуть, — з натяком вимовляю я.

— Зрозумів. Ще побачимось.

Павло чарівно усміхається, а потім іде. Я дивлюся йому вслід, потім кидаю погляд на чергу за їжею і сіпаюсь, коли помічаю Яну. Невже вона все бачила?

— Фух, вибач, що так довго, — падає на сусідній стілець Ядвіга. — Їсти будемо? Я б не відмовилася від пюрешки з відбивною.

Залишок дня минає без пригод, і я заспокоююсь. Подумаєш, поговорила з чужим хлопцем — хіба це заборонено у цивілізованому суспільстві? Та й що такого може зробити Сабіна? Одні дешеві хизи від неї.

Але у вівторок починаються дивацтва. На мене з цікавістю поглядають дві дівчини на кухні гуртожитку. Вони відволікаються від телефону, перезираються, а потім виходять у коридор, залишивши свій чайник на плиті. Гаразд, буває. Іду в університет, на першому поверсі помічаю дівчат зі своєї групи. Це Ліда та Соня, вони тихоні та спілкуються лише між собою.

— Привіт, — махаю їм рукою.

Вони округляють очі та загальмовано відповідають на моє вітання. Та що це з людьми? Чи не з тієї ноги встали?

Але найголовніше відкриття чекає на мене в аудиторії. Знову зацікавлені погляди та перешіптування. Я здивовано розглядаю одногрупників, навіть питаю у хлопців, що трапилося, але вони нічого виразного відповісти не можуть.

Нарешті приходять Ядвіга із Зіною. І вони теж чимось схвильовані.

— Ходімо, поговорити треба, — хапає мене за лікоть Ядвіга.

— Зараз дзвінок пролунає, — намагаюся заперечити я.

— Та начхати, спізнимося трохи.

Коли ми опиняємось на тринадцятому поверсі, Зіна простягає мені телефон. Я з подивом дивлюся на сторінку Сабіни. І що тут цікавого?

— Відкрий її розповіді, — підказує Зіна.

Натискаю на кружечок. Поради щодо фітнесу, ранкове смузі, великі червоні тюльпани, реклама місцевого ресторану, а потім моя фотографія та підпис «Це стерво зваблює чужих мужиків».

Добре, що хоч обійшлося без посилання на мої соцмережі.

— Я нікого не зваблюю, — хитаю головою. — Нісенітниця якась.