2

Я кілька хвилин ходжу двором, глибоко втягую холодне повітря і згадую добірні прокльони. Ненавиджу таких чурбанів, як цей Дем'ян! Не вірить він у казки. Ха! А я віритиму і чекатиму на свого найкращого друга, бо так правильно — сподіватися всупереч усьому і всім.

Зі Святославом ми потоваришували кілька років тому. Тоді сім'я Бондарів тільки переїхала до нашого маленького містечка, і я з цікавістю виглядала у віконце, бажаючи побачити нових сусідів. Ми зустрілися наступного дня: я гналася за своєю дикою кішкою Відьмою, а Святослав допоміг її знайти, інакше б вона заблукала.

Потихеньку ми розговорилися. Я повернула схвильовану Відьму в будинок і запропонувала Святославу випити чаю. Спеціально захопила печиво, зроблене своїми руками, і тоді дізналася про ганпаудер. Цілу лекцію вислухала, але вона була досить цікавою, тож я не нудьгувала.

За тиждень Святослав познайомив мене з батьками. Вони дуже мені сподобалися, адже зі своїми я була у поганих стосунках. Маму майже не бачила, а тато постійно проводив час із друзями. Бабуся тоді жила в селі, і я регулярно її відвідувала.

Загалом, життя було прекрасне до тих пір, поки Святослав не пішов на війну, а згодом його оголосили зниклим безвісти. Півроку тому цю інформацію спростували, суворі чоловіки зі стомленими очами твердили, що він загинув, адже залишки його одягу та документів було знайдено в якійсь там установі, що згоріла.

Я не вірила, я відмовилась у це вірити!

І Кіра Олегівна також не повірила. Вона досі шукає свого сина. А чоловіки здалися. Як банально! Чому Сергій Володимирович та Дем'ян змирилися зі втратою?

— Повернулась? — зустрічає мене бабуся. — До сусідів ходила?

І як вона здогадалась? Знімаю курточку та заходжу на кухню. Тато затримується на роботі, треба щось приготувати. Спати більше не хочу, та й взагалі останнім часом я маю проблеми зі сном.

— Так. Думала, що Бондарі повернулися, — пояснюю.

— Ех, люба, не повернуться вони. Їх життя розлучило, — тихо вимовляє бабуся. Знаю, що вона правду каже, та й Дем'ян про це говорив, але я опираюсь жорстокій правді. Не хочу її приймати!

— Вони помиряться і повернуться, — уперто стверджую я.

— Твоя матір щось не поспішає повертатися.

Бабуся іноді буває дуже жорстокою. Я здригаюся, наче мене батогом по обличчю вдарили, і швидко відвертаюсь. Сльози підступають до очей, дихати важко. Так, мої батьки розлучилися. У мами новий чоловік, а тато одружився з іншою дівчиною. Здається, вони обидва щасливі, тільки вдалині один від одного.

— А навіщо їй повертатися? — резонно помічаю я.

— Та заради своєї дочки, звичайно! — обурюється бабуся. — А вона в мужика вчепилася, і в західну частину цієї країни. Що там гарного? Природа, гори? Тьху! Так у нашому селі теж чудова природа, і річка є, і поля. Живи, скільки завгодно. Ні, здалося їй це чуже місто!

Мимоволі усміхаюся. Бабусю по материнській лінії я не пам'ятаю, як і дідуся. Зате по батьковій лінії у мене багато родичів. Але найбільше я люблю бабусю. Вона часом перебільшує з турботою та прямолінійністю, але я знаю, відчуваю — вона шалено за мене переживає і зробить усе, щоб я була щаслива. Мою маму вона терпіти не може, але заради мого благополуччя готова дзвонити їй і благати повернутися на батьківщину.

— Ні, бабусю, не треба їй сюди. Батьки розлучаються, таке буває. Я не страждаю з цього приводу. А з мамою ми щодня спілкуємося, вона тобі вітання передає.

Це, звичайно, неправда, але іноді можна збрехати заради доброї мети.

— Ой, ти бреши, та знай міру, — хмикає бабуся.

— Гаразд, — сміюсь я. Настрій трохи покращується.

Відкриваю холодильник та розглядаю нехитрий набір продуктів. Тато любить тушковане м'ясо, ось його і приготую.

Поки я займаюся звичними речами, бабуся на повну гучність включає телевізор. Я вслухаюся в радісний голос ведучого, відволікаюся від своїх гнітючих думок і навіть співаю собі під ніс, коли чую веселу музику.

Незабаром повертається тато. Разом із своєю новою дружиною. Вони працюють на одному заводі, тому у них часто збігаються зміни. Після розлучення батько перестав бити байдики та знайшов роботу. Але наші стосунки так і не налагодилися, мабуть, тому що ніхто з нас не намагався це змінити.

— Невже Бондарі повернулися? — насамперед запитує тато. — У їхньому домі горить світло.

— Ні. То Дем'ян приїхав. Не знаю, правда, навіщо.

Хапаю тарілки та ставлю їх на стіл. Руки тремтять.

— Так? Жаль, — каже тато. — Вони були добрими сусідами.

Так. І не лише сусідами. Мої батьки часто спілкувалися з Кірою Олегівною та Сергієм Володимировичем. Навіть шашлики влітку разом смажили, а ще ділилися порадами, як посадити ті чи інші рослини і як правильно їх доглядати. Ех, чудові були часи! Правда, батько міг переборщити з міцними напоями. І тоді соромно за нього було аж до почервоніння вух.

— Були то й були. Нема чого про них згадувати, — заявляє Лідія.

Як же вона мене дратує!

Вічно лізе, куди не слід, тупі поради роздає. І каже свої мудрості таким зарозумілим тоном, наче вона знає про життя більше, ніж ми з татом і бабусею разом узяті.