Розділ 16

Ч. 16

В клініці справді не було жодного підступу. Просто узяли кров з пальця і відпустили дівчину з миром. Пилипко при цім увесь час ошивався поруч. Ніби піклуючись про те щоб з Галею нічого не сталось.

- Якщо буде щось треба спитати – не соромся зателефонувати, - Павло написав на рожевому клаптику паперу свій номер телефону, і залишив Галинку  в кабінеті знову саму.

Вона подивилась на годинник – з того часу, як Олег залишив її минуло лише півгодини.

В кабінеті було невимовно нудно. Ніхто більше не заходив, нічого не відбувалось. За дверима чувся гул, кроки і голоси. А тут – ніби в склепі опинилась. Схоже відчуття  у дівчини було коли вона потрапила у лікарню. Порожня палата справляла гнітюче враження, особливо після того, як Галинка довідалась що годують  в лікарні помиями, які  і їжею назвати язик не повернеться.

- Ще і Винника слухати не можна, - обурилась в голос Галинка, просто щоб розігнати в’язку тишу.

Дістала телефон, і почала клацати наугад. І так як знову накочував голод, то само собою дійшло до того, що дівчина почала продивлятись кулінарні відео.

За цим зайняттям вона провела більше двох годин, забувши про час. Торти, салати і запіканки з фаршем – все злилось в одну суцільну кашу в голові. Яку хотілось приготувати негайно.

От узяти наприклад запіканку з фаршу, моцарели, пармезану і ще купи чогось там. Раніше Галинка навіть не подумала б що таке можна готувати вдома – надто дорого. Але тепер коли у неї є гроші – гріх не спробувати!

От зараз вона поїде додому і закриється на кухні.

І може навіть «наполеон» спече. Якщо зараз зробити то до вечора ще цілком встигне просотатись. А ні так на ранок буде.

Надихнувшись своїми ідеями дівчина сміливо вийшла в коридор.

- Евангеліна Артурівна, а ви тут? Я не знав! – першим, на кого натрапила дівчина  по виході з своєї в’язниці, виявився молодик в зеленому костюмі, до якого абсолютно не пасувала червона краватка. – Подивитесь ескізи новорічних листівок?

- Авжеж, - нічого було з кабінету виповзати, запізніло подумалось дівчині. Вона в тих листівках не тямиться все одно.

Та хлопець не тушувався, і повів її за собою у глиб коридору. За наступними дверима виявилась справжня казка. Ну для Галі принаймні. Тут був просто велетенський зал, заставлений перегородками в людський зріст. І біля кожної такої перегородки стояв письмовий стіл і крісло.

В той час як у Євангеліни був власний кабінет, всі інші працівники працювали  в спільному залі. Шум тут стояв як у вулику. Галя жахнулась – як можна працювати в таких умовах? У неї вже почало нити у скронях.

- Ось! – шатен заклацав на комп’ютері, підвівши до столу Галю. Поруч з маленьким кактусом в мініатюрному горщику  лежав бейдж з іменем «Андрій». Вочевидь він Андрій і є. Тим часом на екрані комп’ютера з’явились картинки. – Є два варіанти. З зеленою стрічкою, і сніговиком що тримає будинок  в долонях, і ось цей з Санта-Клаусом і жовто-блакитним прапором. Вам який більше до вподоби?

- Хм, - Галинка схилилась до монітору, роздивляючись прекрасно промальовані картини. Обидві листівки були дуже гарні, вона завагалась яку з них схвалити.  В цю мить спідниця, натягнута на сідницях загрозливо затріщала.

І Галинка хутко випрямилась.

- Ця так - норм, - вона кивнула на сніговика.

- Впевнені? – зазирнув на неї знизу вгору Андрій.

- Авжеж,  - Галинка підперла груди руками.

- Ну гаразд, - хлопець згорнув картинку, і на робочому столі залишилась фотографія. Галинка і цей Андрій обнімались, позуючи на камеру. Він в одних плавках, а Галинка…

Кров зашуміла у вухах, щоки запекло, і дівчина зробила кілька протяжних вдохів, допоки не зрозуміла, що звісно там на фото не вона, а її подвійниця.

- Це що за фокуси? – вона зло тицьнула на комп’ютер.

- Гарне фото, правда? – Андрій розплився у посмішці.

- Не вистачало ще щоб мій чоловік побачив! – Галинка відступила від шатена на крок. Але вперлась в дерев’яну перегородку.

- Та він сюди і не заходе ніколи, - Андрій знизав плечима. – А для мене це дуже дорога пам'ять, я все ще маю надію…

Він раптом узяв Галинку за руку  і притис пальці до своєї щоки.

- Нахаба! – дівчина вирвала свої пальці з чоловічих, відчуваючи як її з середини все пече. Андрій дивився як побитий собака, віддано зазираючи їй в очі, і вишукуючи там бодай краплю ласки.

Хлопця було шкода.

- Евангеліно, - він понизив голос. – Дай мені шанс?

- Видали фотографію, - Галинка пішла геть.

Це не її справа! Не їй шкодувати за цим хлопцем! Не їй відшивати його чи давати шанси. Це все – життя Єви. І Галинку має не цікавити що відбувалось  і житті молодої мільйонерки до того, як вона покинула Олега Барвінського, і зникла в невідомому напрямку.

Відчуття на душі було гидким. Пригадалось, як в дитинстві вона підняла красиву на її дитячий смак цеглину, щоб прикрасити в піску хатку для ляльки. Але під червоною з виїмками цеглиною виявилась сира земля і жирні сизі черв’яки. Такі огидні, блискучі, від них пахло гноєм і сирістю. І Галинка розкричалась від відчуття гадливості.

Прибігли хлопчаки, визбирали тих черв’яків і погрожували закинути їх Галі за пазуху. Вереску стало врази більше.

Зараз у Галинки відчуття було таким же – ніби підняла красивий коштовний камінчик,  а під ним звиваються гидкі Євині таємниці. І якщо подати голос, відсахнутись, привернути до себе увагу - обов’язково з’явиться той, хто забруднить її таємним життям багатійки так, що вона ніколи не відмиється.

«Генеральний директор Барвінський О. Т.», - прочитала ледь пройшовши по коридору Галинка на золотій табличці. І перевела подих від полегшення. Можливо їй пощастить, і Олег виявиться ще у себе?

Дівчина штовхнула важкі двері, ті несподівано піддались. Вже удача. Але супроти сподівань, опинилась Галя не в кабінеті Барвінського, а лише в приймальні.

- Добрий день, - дівчина за столом біля чергових дверей щиро усміхнулась до Галі. – А Олег Тарасович поїхав.