Життя триває

Ранок наступив непомітно. 

Ще не настав час сніданку, а Венрум вже готував Вентуса до невеликої прогулянки.

Чоловік сів у сідло та неспішною риссю попрямував звільненими від людей ранковими вулицями за місто. Там, у відкритих зелених полях, де володарює вільний вітер, загорілася швидка думка про втечу.

— Ні. Не цього разу. — він похлопав коня — почнемо, ранкове тренування не відміняли. 

З цими словами він погнав Вентуса до найближчих валунів та ярів. Майже до опівдні, відданий лише вітру, ранковому сонцю та своїй волі, чоловік із вірним конем сподобились слухняним кульбабовим насінням, які немов кораблі у морі йдуть вітром лише собі відомою ціллю.

Коли голова вже почала паморочитися, а пальці ледве тримали поводи, Венрум направився назад у місто. Однак на шляху йому зустрівся вершник на білому коні. Сяючі кінчики довгого білого волосся одразу дали розгадку – Оріса. Як тільки дівчина помітила чоловіка то швидко примчала до нього.

— Венруме! То ти не втік? — радісно вигукнула дівчина, яка здається запріла, а очі вже почервоніли.

— Я ж обіцяв не тікати. Я завжди тримаю слово.

— Як давно ти спозаранку катаєшся?

— Якось вже звичкою стало. За часи розбійництва.

— Доречі, а ти взяв свій солдатський жетон?

— Це що?

— Поки тебе не було, розробили систему соціальних рангів, за якими вартові міста можуть ідентифікувати людину. Ми з тобою військові, у нас є ось такі жетони. — дівчина показала на шию, там на якісній мотузці висіла металева пластина з викарбованим ім'ям, прізвищем та посадою.

— От же ж Волфрік… Вперше чую! Доречі красивий візерунок. Це квітка латаття?

— Так, це дворянське клеймо пов'язане з гербом роду… Тебе не пропустять у місто без такого. Пощастило, що я знайшла тебе, а то ще заарештували б. — розсміялася Оріса.

— А чого мене не перевірили коли я проїжджав через браму на вихід? — розлючено вигукнув Венрум.

— А на виїзді їх не перевіряють.

— Ага!

— Та не сердися так. Отримаєш і буде все гаразд. Зараз разом зі мною проїдемо.

— Волфрік, вічно він робить мені неприємності…

— Знаєш, я теж розлючена на нього! Він повинен був дати тобі його, тим паче, що цей жетон вже є у нього!

— Звідки?

— Коли було прийняте рішення щодо тебе, його зробили.

— Як багато можна пропустити за один рік…

— Це точно. Хоча це нововведення з'явилося менше ніж півроку, ти майже встиг його зустріти на посаді.

— От так втішила. Давай вже повертатися.

Двоє друзів вже під'їхали до брами, де один вартовий зупинив їх.

— Ваші жетони. — строго роздивляючись обох вимовив чоловік.

— Ось, подивіться. — Оріса протягла йому свою пластину.

— Хм, наступний. — швидко кинувши погляд на документ він звернувся до Венрума.

— Його перевіряти не треба, він зі мною.

— Угу… — вартовий ще раз глянув на пластину срібловласої. — Добре пані, проїзджайте. — солдат поважно повернув жетон та відійшов в сторону.

— Ось так це робиться. — проїхавши трохи подалі продовжила тему Оріса.

— Якось не бачу я сильної надійності у цій системі. — скептично посміявся чоловік.

— Таке пройшло лише через те, що я старший офіцер та шляхетного роду.

— Раніше зустрічали по одежі а тепер по металобрухту…

За час відсутності Венрума місто прямо ожило. З кожного кута було чутно вигуки торговців, багато митців ділилися своїми картинами та книгами за плату прямо на головній площі, більшість із малочисельних перехожих були не робітники а міщани, що могли собі дозволити прогулятися прохолодним ранком та придивитися щось у магазинах та мандруючих торговців.

Дійшовши до палацу пара зустрілася з Вічі, якій Волфрік щось пояснював.

— І знай, фераріє, цей жетон треба носити з собою усюди і завжди. Завжди і усюди. — хдопець наказно тримав вказівний палець перед носом дівчини.

— Так, я тебе зрозуміла. — Вічі обережно поклала металеву пластину у чобіт.

— Ти нащо її…

— Так зручніше, не натре шию, і завжди при мені.

— Гей, Волфріку! Доброго ранку! — доброзичливо з нотами яду вигукнув Венрум, під'їхавши до хлопця.

— А ось і ти нарешті… Тримай це… — Волфрік протягнувся у кишеню щось дістати, як швидко отримав по руці ногайкою.

— Ти чого мені не розповів про ці нововведення! — розлючений чоловік ще не встиг злість з коня, а все продовжив бити по руках хлопця.

— Ай! Ау! Ай! Зупинись! Я тільки ай! Я тільки-но хотів тобі передати твій жетон! — тремтячими руками він дістав з кишені пластину.

— Отак би одразу! Вічно ти мені робиш проблеми! — чоловік зліз з коня та вихватив жетон з долоні.

— Ще дещо, вже скоро буде прийом. За декілька годин прошу підготуватися.

— Так казали ж про вечір! 

— Ввечері почнеться урочиста частина, гостей вже після обіду приймають. Лорд Вомір хоче за твій рахунок підняти собі вплив по максимуму, тому підготуй себе до прийому, а я вже піду усередину. Слуги повинні будуть провести вас.

— Дивіться, як він спішить! Хоче подовше пощебетати зі своїм покровителем. — немов дитина глузуючи вигукнув Венрум.

— Слідкуй… А знаєш? А мені всеодно на твоє цуценяче гарчання.

— Кого цуценятом назвав!? — від злості лице чоловіка було немов облите окропом.

— Венруме, не треба тут цих твоїх… — попередила його Вічі.

— Так, не треба психів. Лорд Вомір чекатиме на тебе. — Волфрік розвернувся та з посмішкою знущання направився всередину палацу.

— Венруме, ходімо і ми? Там мабуть багато смаколиків! — стрибнула йому на руку Оріса.

— Ще чого, щоб моїм лицем користувався цей…

— Н-у-у ти знову за своє?

— Ай гаразд, Вічі, в ти підеш?

— Звісно! Я ніколи не була на подібних зустрічах! 

— Тобі не сподабається. Тоді давайте зустрінемося за годину тут.

— Гаразд, Вернуме! 

Після цих слів дівчата покинули чоловіка, а сам отаман залишився на дворі, спостерігаючи, як його коня заводять у конюшню.