Швидкі неприємності

Підозрілий чоловік у темному плащі з каптуром ховався в тіні будівлі, показуючи на світ лише свої руки, якими жестом кликав до себе.
— Вітаю! Ви мене кликаєте? Щось хотіли? — доброзичливо спитала вона, підійшовши ближче до незнайомця.
— Дівчино, ходять чутки, що ви шукаєте таверну "Продажна рибка". Я правий? — під каптуром не видно, але, судячи з тону, незнайомець усміхався.
— А як ви дізналися?
— О, така моя робота. Я даю інформацію всім, хто її потребує.
— Ви підкажете мені, як туди дістатися?
— Так, але я не благодійник. Оплату прошу вперед.
— Авжеж, ось, тримайте! — Вічі зняла з поясу невеликий гаманець і простягнула його інформатору. Той проміряв вагу гаманця рукою, а потім поклав у свою сумку.
— Цього… майже вистачає… Ще трохи — і я підкажу тобі.
— Але це все, що в мене є. Будь ласка, мені потрібно дістатися того місця! — розгублено відповіла ферарія.
— Немає більше? Ну, тоді можете запропонувати щось інше. Ви маєте дуже незвичайний вигляд, навіть для цієї країни. Проте фігура у вас непогана, — він злегка посміхнувся, після чого закашлявся, подавившись слиною.
— Що ви маєте на увазі?
— Є у мене пропозиція оплати частинами, але для цього доведеться попрацювати тілом… — однак інформатор не побачив розуміння в погляді дівчини. — Ну, гаразд, не треба так дивитися, я й бартер приймаю. Наприклад, он ваш спис або тварина. Такі у наших краях теж рідкість. Певен, за неї можна отримати пристойну суму…
Незнайомець не встиг договорити, як Ріша накинулася на нього всім тілом і притиснула просто в калюжу.
— Значить так, лиходію. Я не хочу неприємностей, а моя подруга дуже голодна і не відмовиться перекусити деким. Але я можу її відмовити, якщо зробиш мені добро, — Вічі зухвало подивилася через голову рисі на обличчя чоловіка.
— Та годі вам! Це ж моя робота! Але готовий пожертвувати вам крихту своїх знань! — наляканий до напівсмерті чоловік бовтався ногами в калюжі, ніби тонув у ній, хоча вона ледве діставала до вух.
— І гроші.
— Звісно, можете взяти весь мій гаманець! А щодо таверни — то вона не так далеко! Пройдіть цим закутком, потім поверніть на схід, ліворуч, виходить, і звідти головною вулицею прямо до міської стіни! Пройдіть у бік стайні — там поряд і буде вивіска цього закладу! — панічно видавив незнайомець.
— Дякую, друже, — спритно зірвавши сумку з плеча, вона дістала свої гроші, сіла на рись і ті побігли вказаним маршрутом.
По дорозі вони зупинилися біля м’ясної крамниці. Там Вічі купила гарненький жирний шматок м’яса, яким пригостила свою подругу Рішу. Не розбираючись у місцевій торговельній системі, вона віддала всі гроші, що були, а нечесний торговець не промовив ані слова.
Так, вони зробили невелику перерву. Велике місто все-таки вражало уяву. Вони продовжили блукати вулицями, і ось, з’явилися стайні — місце призначення вже було близько. Різкий кінський запах насичував навколишнє повітря. Важко уявити, що поряд побудували місце для громадського відпочинку.
Вічі вирішила залишити рись у стійлі, подалі від інших коней, щоб місцеві працівники не помітили тварину.
— Я скоро прийду, почекай трохи, — прошепотіла їй дівчина і пішла далі, але вже одна.
Перед нею височіла стара двоповерхова дерев’яна будівля з облізлою фарбою на не зовсім щільно зачинених дверях; у вікнах блимали тьмяні вогники, а зсередини долинала спокійна мелодія фортепіано.
Вічі спершу спробувала смикнути дверцята, щоб відчинити їх, але ті лише безвольно сіпнулися в дверній рамі.
— Зачинено чи як? — з цими словами вона постукала у двері.
Холодні потоки вітру кидали на вже добряче промоклу ферарію крижані краплі дощу. Пальці на ногах уже не відчувалися, а все тіло тремтіло від холоду. — Хто ж знав, що на півдні, де все зелене й барвисте, може бути так само холодно, як удома… — дівчина хотіла постукати ще раз дужче, але раптом почула клацання зсередини. Засувка в маленькому віконці дверей відсунулася, показавши їй недоброзичливий, змальований шрамами на бровах і переніссі, підозрілий погляд.
— Хто там прийшов? — невдоволено спитав незнайомець.
— О, привіт. Я... я хочу в-війти! — добряче замерзла ферарія ніяково відповіла.
— Гм. Раніше тебе не бачив. Незнайомцям плата за прохід, якщо ти, звісно, не працівник.
— Але в мене немає грошей.
— Немає грошей — немає проходу, — низьким голосом відповів здоровань і вже збирався зачиняти віконце.
— Зачекайте, а чи потрібні вам музиканти? Я добре граю на скрипці. Можу зіграти для вас цього вечора, як плату за вхід.
— Гм. Зачекай, — засувка з силою закрилася. Через деякий час струни фортепіано припинили грати, після чого прозвучав схвальний хор голосів. Нарешті засувка знову відкрилася, і охоронець, вже ввічливіше, сказав: — Ну, дивись, можеш показати себе, але якщо відвідувачам не сподобається, вважай, що ти зникла. У нас тут багато... не дуже терплячих гостей. Але якщо ти сюди дійшла, то, певно, знаєш, з ким маєш справу. — Після цих слів засувка з силою зачинилася, і за дверима знову почали лунати клацання замків і брязкіт ланцюгів, аж поки, нарешті, скрипучі двері відчинилися. Усміхнений бугай трохи приобійняв гостю і провів її не в головну залу, а кудись за барну стійку, найімовірніше до приміщення для працівників.
Вічі навіть не встигла розгледіти відвідувачів, як опинилася за лаштунками, де пара молодих офіціанток, що курили самокрутки, кілька кухарів-гномів у забрудненій формі та старий ельф із надзвичайно довгими пальцями, який протирав свій лоб і поправляв окуляри, відпочивали та спілкувалися між собою.
— Гей, тут до нас приєдналася одна музикантка. Приведіть її в порядний вигляд, бо це зовсім не годиться, навіть для нашого закладу, — гукнув працівникам здоровань, якому, здавалося, стеля була затісна. Ті неохоче подивилися на нього.
— Це якась безхатько залізла? — обурилася одна офіціантка у фартушку та легкій сорочці з відкритими плечима і животом.
— І дивно одягнена. Чи не законник? — насторожено зауважив кухар.
— Вітаю. Я скрипалька, — ніяково посміхаючись, Вічі махнула їм рукою.
— Якась простушка вона. Музикантка, кажеш? — засумнівався ельф.
— Не знаю, назвалася нею. Та й ти скаржився, що пальці вже не витримують. Ось і нагода відпочити. Наші гості радо зустрінуть нову музику, — пояснив охоронець.
— Ну, якщо гості схотіли...
— Гаразд, будьте здорові, я на своє місце, — трохи згодом громила вийшов із тісного приміщення й зачинив за собою двері.
— Музикантка? Фріхаре, на твої плечі лягла турбота привести її в порядок, — одна з офіціанток, стряхнувши попіл із сигарети, звернулася до піаніста.
— Та як можна на старого скидати таку справу? Ай, гаразд. Гей, новенька, іди сюди, — явно роздратований і непривітний ельф махнув їй рукою.
Дівчина обережно підійшла до ельфа.
— Не будь такою скутою. Ти ж артистка! Повинна бути граційною та впевненою в собі.
— Вибачте.
— То який інструмент віддаєш перевагу?
— Скрипці, будь ласка.
— Скрипка... Скрипка-скрипка, де лежиш? Чого ж ти досі спиш? — наспівуючи собі якусь пісеньку, ельф порпався у великій шафі, поки нарешті не дістав шкіряний чохол зі скрипкою. — На, тримай. Зараз тобі знайду вбрання, а з зачіскою розбирайся сама. Часу сушити волосся нема, тож якось справляйся. І перевір інструмент! — музикант простяг чохол дівчині, і та поспішила забрати його.
Вічі відразу відкинула клямки і відкрила своєрідну інструментальну труну. Смичок і сама скрипка були у відмінному стані. Фарба на дереві ще не облупилася, а струни, хоч і були розлаштовані, залишилися неушкодженими. Вона спритно взяла інструмент до рук і перевірила звучання, принагідно налаштовуючи його. Мелодія звучала чисто і м’яко, смичок та струни синергували ідеально.
— Ну, скажімо, вона щось уміє, — коментувала з боку одна з офіціанток.
— Ага, ось! — тепер ельф дістав із шафи цілий смокінг. Нитки на ньому блищали, а комір був дуже високим. — Хм, має бути твого розміру, — піаніст на око приміряв одяг на дівчині, а потім кинув костюм у ферарію. — От і готова. Перевдягайся і виходь, гості нудьгують! — суворо наказав ельф і вказав на невеличку квадратну кімнатку з фіранок, що слугувала примірювальною.
Вічі боязко зайшла туди і, зібравшись із духом, швидко почала перевдягатися, намагаючись ігнорувати пацюків, що визирали з нори, і павутину, яка звисала зі стелі, де сидів величезний павук розміром із долоню.
Вона швидко впоралася з метеликом на комірі сорочки та з самим коміром піджака. Вийшла до своїх тимчасових колег уже у вбранні, хоча з зачіскою було невелике лихо. Мокре волосся погано слухалося, а заплести його чи вставити шпильку не було можливим, тому чубчик наполовину закривав обличчя.
— Хо-хо! Ну хоч гостей розвеселиш своїм виглядом, якщо вміння не вразять, — знущалася одна з офіціанток.
— Так, все, гості чекають! У нас, звісно, не дворянський бал, але має бути солідно завжди! Хоча для публіки й так зійде. Виходь! — старий піаніст поплескав у долоні й жестом запросив дівчину пройти невеликим темним коридором прямо на сцену.
Весь цей час Вічі була слухняною, бо не знала, як поводитися в таких місцях. Вона слухала, що їй кажуть, і просто виконувала, але зараз їй належало постати перед незнайомою публікою та ще й імпровізувати.
Нова хвиля хвилювання сколихнула її серце, яке не сповільнювалося з самого входу в таверну.
Поштовх у спину, і ноги самі понесли дівчину прямо на невисоку освітлену сцену. Вона ніяково стала посередині, в оточенні поглядів, які холодно оцінювали її.
— О, дівку нову знайшли!
— Це добре, бо старий уже набрид, а тут якась красуня.
— Ха, та вона просто звір якийсь! Дивіться, хвіст стрілою та роги дивні!
— Та починай уже! — лунало з напівтемної зали, просякнутої тютюновим димом. Приміщення було невеликим, з десять столиків, за половиною з яких сиділо по троє людей.
— Так, настав час починати, — сказала собі Вічі, глибоко вдихнула, зітхнула і почала грати спокійну, розмірену мелодію. У залі запанувала тиша. Очима дівчина намагалася знайти Венрума, того, за ким вона спустилася в цей шинок. Але її швидко зупинили.
— Тю, люба, якщо вже граєш, то давай щось веселіше! — крикнув із зали голос, у якому не вистачало половини зубів.
Вічі зупинила мелодію і почала нову, з активнішим перебором струн і різкими рухами смичка.
— А це взагалі якась незрозуміла суміш звуків! Ти хоч грати вмієш? — невдоволено гукнув інший відвідувач.
Їхні побажання дівчина теж врахувала і спробувала скомбінувати, імпровізуючи. Начебто претензій більше не було, аж раптом її права рука несподівано смикнулася, і скрипка видала нестерпно різкий звук. Вічі помітила, що на неї дивиться чорноволосий хлопець у блакитному жупані, із заплетеним у кінський хвіст волоссям. На ліве око він натягнув хутряну шапку. Чоловік дивився на виставу боком, але навіть так можна було впізнати ті самі вуса з розшукової листівки.
— Гей, досить тут авторського стилю! Давай щось знайоме! Наприклад, восьму симфонію Паганіні, — запропонував гість із зали.
— Гей ти, там у кутку! Ти ж Венрум? — несподівано сміливо і впевнено вигукнула дівчина зі сцени.
— А? Ви мені? — чоловік раптово розгубився, стрепенувся, оглянув зал і відповів. — Ну, так, я. А хто питає?
— Гей, та вона точно з варти! Ось і показала своє обличчя! Прийшла пов’язати нас? Не дочекаєшся! — злякано крикнув один із бандитів, діставши зброю, а за ним почали діяти й інші.
— Так і знав, якась вона дивна! Я б таких запам’ятав, якби була з наших! — розлючено вигукнув здоровий охоронець.
— А якщо вони з цим Венрумом змовилися? — озброєні люди і гноми почали поступово оточувати сцену, де стояли беззбройна ферарія та Венрум, який остаточно прокинувся.
— Та що за невдача сьогодні? Може, вирішимо питання грою в кубики? — роздратовано запропонував чоловік, хоч і розумів, що ніхто не погодиться.
— Не замовляй нам зуби! Чув я чутки про твоє минуле! Хлопці, кажу вам точно — вони законники!
— Мабуть, інших варіантів немає... — з цими словами Венрум різко перекинув стіл на нападників, свічка впала на барну стійку, підпалила рушник, і вогонь швидко поповз до пляшок із випивкою. Бандити кинулися в різні боки, рятуючи своє життя і розподіляючись по всій залі. Венрум скочив на сусідній стіл, штовхнув дерев’яний кухоль у обличчя найближчого бандита, і посудина з глухим стуком відлетіла до сусіднього ворога, зламавши тому ніс.
Далі, рятуючи ноги від лез ворожих ножів, Венрум стрибнув на наступний стіл, став на стілець, який перекинувся й зачепив інший стіл, розчищаючи дорогу до сцени.
Венрум застрибнув на сцену, схопив Вічі за руку й бігом повів її до найближчого вікна. Зал був не повний, тому місця для маневрів вистачало, та й сцена прилягала до тієї стіни, де був вихід.
Біля дверей стояв суворий здоровань, розминаючи руки перед боєм, але Венрум не збирався користуватися дверима. Він схопив стілець і розбив ним вікно, прикриваючись від кинутого ножа, і поквапив дівчину вибиратися назовні.
Поки Вічі перелазила через вікно, Венрум устиг розбити меблі об одного з гномів. Ворогів ставало дедалі більше: із закуліс вийшли ще й працівники. Венрум відволікав здорованя, кидаючи в нього пляшки та кухлі, удари яких він, здавалося, навіть не відчував, попутно ухиляючись від гострих предметів, що летіли з боку бандитів.
Чадний дим заповнив приміщення, і навіть бугаю вже було важко дихати. Бармен, який так і не зміг впоратися з вогнем, закликав усіх рятуватися. Тим часом вогонь досяг скляних пляшок із міцними напоями, і ті почали вибухати, розносячи уламки по всьому закладу. Не в силах чекати, Венрум підштовхнув дівчину у вікно, а потім і сам спритно вистрибнув слідом за нею назовні.
На вулиці він одразу впав у велику калюжу, намочивши собі штани, але часу на скарги не було. Венрум знову схопив Вічі за руку, і вони разом побігли до стайні.
— Стривай, що сталося? Я щось не так сказала? І взагалі, відпусти мене! — Вічі нарешті прийшла до тями. Холодна дощова вода остудила її голову.
— Ти краще помовчи, я тобі життя рятую! Та й собі також, — суворо відповів чоловік.
— Стій, то дай відповідь: ти ж Венрум?
— Так, так. І що з того?
— Ти ж підлий розбійник! Ти підставив мого батька! То навіщо допомагаєш мені? — дівчина хотіла вдарити бандита, але той легко ухилився від кулака.
— Я нікого не підставляв, принаймні фераріїв. Та й ти — друга така за все моє життя!
Вони добігли до стайні, де стояло кілька закритих стійл, через ворота яких не було видно коней.
— Вентусе! Вентусе! Я тут, йди сюди! Іди на мій голос, рідний! — почав кликати Венрум.
— Гей, що ти робиш? Коня крадеш? — здивувалася дівчина.
— Ага, свого, — з цими словами ворота одного зі стійбищ почали ломитися зсередини.
Кінське іржання, удари і брязкіт металевого замка чергувалися з фирканням.
— Що там за кінь такий? — трохи злякавшись, спитала Вічі.
— Мій найкращий і вірний друг! — гордовито потерши ніс, відповів розбійник. А потім, після чергового удару, приготувався до стрибка, попутно ставлячи питання: — Ну, то що там з твоїм батьком?
— Так, точно! Не смій тікати від мене, я прийшла здати тебе і звільнити свою родину від боргу! Ми прості рибалки, таких грошей, щоб сплатити штраф, не зберемо ніколи! Ти підеш зі мною! — агресивно відповіла ферарія.
— Не піду.
— Підеш, — погрозливо надавила Вічі.
— Інакше що? — Але тут із тіні, за спиною Венрума, на нього з кровожерливим риком накинулася димчаста рись. Венрум устиг відскочити убік, прокотившись по свіжому, холодному, мокрому бруду.
— Інакше Ріша розшматує твої ноги й руки так, що за все життя не вилікуєшся, — відповіла ферарія.
— Хм. Отже, це Рук вважає? Він мене звинувачує? — Венрум повільно встав із землі на ноги. Грудки бруду сповзали по його рукавах і штанинах, з огидним хлюпом падаючи в калюжу та розбризкуючи навколо частинки бруду.
І тут, із переможним іржанням, із воріт вистрибнув гордий силует вороного коня з білими кінчиками на хвості та гриві.
Тупаючи копитами, кінь шукав господаря. Скориставшись моментом, Венрум застрибнув на нього, поставив коня дибки й вигукнув:
— Якщо до завтрашнього вечора встигнеш мене наздогнати, розповім, що сталося між мною та Руком, якщо він справді твій батько. На півдні звідси, у пагорбах, є невеличка річка. Чекатиму на тебе там, — сказав він, і, пришпоривши коня, вони миттю поскакали до головних воріт.
— Стій! — Вічі дістала свій тризуб і, не цілуючись, метнула слабку сферу зі сплетених блискавок, але та, не досягнувши втікача, розчинилася в повітрі. — Я наздожену тебе! — грізно крикнула дівчина, застрибнула на Рішу і наказала їй зловити Венрума.
Рись схвально гаркнула і поскакала слідом, спритно перестрибуючи всі перепони. Людина вже стала розмитою точкою, але дівчина не відступала, вірячи у мисливські навички своєї улюблениці. Вони ще якийсь час мчали, проїхали кам’яний міст над широким каналом, мало не зіштовхнувши пару городян у воду, а потім Венрум несподівано звернув у браму, виїжджаючи з міста.
Ферарія значно відставала, а на позиціях варти вже підняли тривогу і почали блокувати прохід.
Величезна ґрата, що утримувалася чотирма ланцюгами, стрімко опускалася, поспішаючи встромити свої ковані зуби в безпорадну землю. Вічі наказувала Ріші бігти швидше, але вони навряд чи встигли б навіть прослизнути під зубами воріт. Проте дівчина помітила важільний механізм, який відповідав за рух перешкоди. Недовго прицілюючись, вона кинула свою зброю в ланцюг механізму, і той зупинився, оскільки наконечник застряг між ланками і міцно встромився в кам’яну кладку стіни. Ріша та Вічі проскочили за межі міста. Єдине, про що шкодувала вершниця, — це про те, що зброю довелося залишити. Фамільна реліквія тепер опинилася в руках людей.
— Вона виконала свою місію — допомогти врятувати родину. Прощавай, Ловець штормів... — не озираючись, сказала дівчина. Вся її увага була зайнята пошуком ворога.
Дощові краплі летіли у вічі, вітер продував до кісток, а рись помітно втомилася, зменшивши темп. Незабаром тварина, знесилена, не змогла перестрибнути через черговий чагарник, і разом із наїзницею вони скотилися в яр. Сильно забившись, Вічі спробувала вибратися з яру, але слизька трава та водянистий бруд не давали жодного шансу.
— Рішо, нам... — коли вона обернулася, то побачила знесилену рись, яка ледве стояла на ногах, але вірно йшла за господинею. — Рішо... Що ж я роблю... Давай відпочинемо, нам треба перечекати цей дощ, та й темно вже. Вибач! — нарешті, величезний тягар провини розірвав захисну оболонку її душі, зроблену з гніву й обов’язку. Безліч почуттів одночасно охопили серце дівчини. Вона кинулася в обійми вихованця, і той лагідно відповів, потираючись щокою об її голову.
— Рішо, треба перечекати ніч. Давай спорудимо тут укриття, як у наших снігових пустках. Кучугуру тут, звісно, не зліпиш, але спробуємо зробити хоч щось із гілок, — оглядаючи околиці, вони почали йти вздовж яру, шукаючи підходяще місце.
І ось, дерево росте прямо зі струмка, що утворився від дощу, — під ним і вирішили облаштувати табір.
Ріша вирила лапами заглиблення в стінці, створивши невелике укриття; всю землю Вічі розподілила так, щоб вода не протікала всередину. Тепер залишалося лише розпалити вогонь. Уся деревина навколо була розмокла від дощу, але на цей випадок у сідельних сумках Ріші Вічі завжди тримала кілька вуглинок — залишалося тільки вчасно підкидати паливо. З розпалюванням теж проблем не виникло: вона багато часу провела з Ловцем штормів у руках і тепер відчувала потоки енергії. Сконцентрувавшись, вона зуміла викликати невелику іскру. Спершу кілька спроб виявилися провальними, але нарешті, на восьму, вдалося сконцентрувати в долонях маленьку кульову блискавку і направити її на сухі корінчики та траву. Так з’явився вогонь, тепло і часточка затишку.
— Нарешті можна зняти цей мокрий і вкрай незручний одяг! — зраділа дівчина й поспішила зняти смокінг. Іншого одягу не було, тому довелося сушити те, що є, залишившись ночувати тільки в тому, в чому мати народила.