Перший крок

— Дивіться, он знову велика брила відкололася! — пролунав високий дитячий голос.
На засніженому березі вечірнього океану стояла купка дітей, а одна дівчина, старша за них десь на п'ять років, грала повільну мелодію на своїй скрипці. Разом вони дивилися на шматок льоду, що з тріском падав з повністю крижаного острову у далечині.
Поруч із дітлахами мирно дрімала димчастого кольору рись, але тримала свої волохаті вуха насторожі.
Глиба впала в воду, з гуркотом піднявши велику хвилю, а над нею на мить засяяла веселка, від чого наймолодші діти радісно засміялися і почали бігати навкруги.
— Малюки, обережніше поряд із водою! — попередила їх найстарша, складаючи музичний інструмент у футляр.
Цей народ називає себе фераріями. Людиноподібні, з тонкими хвостами, рогами і незвичайним кольором очей, у яких ніби розтікалася незрозуміла енергія і виднілося слабке світіння. Також кожен із цієї раси не був обділений навичками якогось ремесла. Найздібніші з них зазвичай мали незвичний відтінок шкіри: червоний, зелений, фіолетовий або жовтий.
— Вічі, а покажи ще раз, як ти рибу ловиш! — до старшої прилип маленький хлопчик, у якого тільки нещодавно на лобі проросли роги і випав перший зуб.
— Ні, давайте вже завтра. Сонце скоро сяде, ми й так запізнюємося до темряви, — лагідно відповіла старша ферарія, прищуривши свої гетерохромні зелене та фіолетове очі коли подивилась на захід сонця. Її шкіра була людська, один ріг зовсім маленький, лише кінчик стирчав, а другий уже був міцний і сформований.
Дівчина підійшла до дрімаючої рисі, почухала її під щокою та за вушком, і тварина з сонним риком розплющила свої очі й запитливо подивилася.
— Ну, Рішо, настав час додому. — Ще трохи почухавши рись, Вічі дістала з-під її лап шкіряний мішок і невеликий білий металевий тризуб. Потім дівчина стрибнула на спину тварини й підняла зброю вгору. Між кінцями зубців із тихим клацанням і тріском з'явилися яскраво сяючі білі іскри. — Діти, давайте додому! — гукнула старша, перераховуючи дітлахів, що підбігали до неї. — Так, усі тринадцять. Добре. Не відставайте. — Вона поклала блискучий тризуб собі на плече, поплескала рись по боку, і тварина слухняно піднялася на лапи й повезла господиню вздовж берега на захід, а діти, граючись між собою, йшли за нею.
Гаряче сонце, чиї промені відбивалися на снігу, що залежався тут роками, прагнуло за горизонт, де вже з'явилися верхівки стін із частоколу, і стовпи сірого диму тягнулися до неба. Світ поступово поглинала темрява сутінок, але діти не боялися її. З ними завжди було джерело світла — Вічі та Ріша. Ступаючи своїми слідами й перейшовши ще міцний міст через річку, вони, коли сонце вже давно покинуло цей бік світу, дісталися до освітлених дерев'яних воріт стіни. Поруч були не зачинені ворота, і Вічі відкрила їх, пропустивши вперед усіх дітей. Ті, сповнені щастя, вбігли всередину. Там було велике дерев'яне село з широко розбудованим причалом. Світло у вікнах ще горіло, а вулицями іноді проходили знайомі ферарії та добрі сусіди, які весело зустрічали малечу після прогулянки дикими крижаними землями.
З усмішкою на обличчі дівчина завела всередину й свою вихованицю.
— Вічі, не хочете з Рішею погрітися, потішити серце старого своїми історіями перед моїм довгим нічним чергуванням? — дорослий чоловік із вусами, що трохи посивіли, грівся біля вогнища недалеко від входу. Під рукою він тримав спис і був закутаний у кілька хутряних курток і каптурів.
— Вибачте, дядьку Мілане, я сьогодні обіцяла батькам допомогти з домашніми справами! — у відповідь крикнула дівчина і теж поспішила додому. Рись завжди слідувала за нею.
Будинок Вічі знаходився майже на самому березі, біля високих причалів, наповнених рибальським приладдям. Кілька човнів, що гойдаються на хвилях, і єдиний великий корабель прикрашали цей район.
— Це що, дядько Боб приїхав? — запитала Вічі, але у відповідь отримала недружнє гарчання Ріши. — Не любиш ти його, ще змалку...
— Р-ряв! — голосно відповіла рись.
Нарешті вони дійшли до свого будинку. — Не встигла дівчина доторкнутися до вхідних дверей, як зсередини почулися голоси, що сперечалися.
— Рук, я втомився тобі повторювати: твоя риба не виплатить борг навіть за п'ять життів! — це був дядько Боб. Він став першою людиною, яка виявила фераріїв, першим приплив на своєму кораблі, познайомився з батьком дівчини, налагодив перші в історії торговельні відносини та регулярно привозив сюди свій корабель.
Але приблизно рік тому Рук, батько Вічі, витратив останні гроші на квиток у країну людей. Там він хотів відкрити свою крамницю, продавати товари, які виробляють ферарії, і яких не знайти на півдні. Але тільки він почав розбиратися зі справами, як вліз у колотнечу, де фігурував відомий отаман розбійників Венрум.
За зв'язок із таким небезпечним і ненависним злочинцем батька обклали штрафом у сотню золотих монет, що було непідйомною сумою навіть для всього села, де бачили максимум половину золотої монети.
— Бобе, ну що я можу зробити? Руки в мене вже не ті, що замолоду! І припини кричати на мене в моєму ж будинку! — відповів людині ферарій.
— Та ти не уявляєш, яких ризиків я зазнаю щоразу, коли знаходжу причину не везти сюди збирачів із ордену правосуддя! А як мені прилітає від гільдії! Вибач, але відчуваю, що якщо в найближчі пару місяців штраф не буде сплачено... у мене не залишиться вибору... — на мить голоси затихли. Серце дівчини завмерло в очікуванні відповіді.
— Тоді...
— Дайте мені розібратися з батьковим боргом! Я хочу знайти цього Венрума! — перервавши репліку Рука, Вічі різким рухом відчинила двері й практично перестрибнула через поріг до будинку.
— О, Вічі! Давно не бачилися! Ти чого ночами гуляєш? — посміюючись, товстопузий темношкірий Боб хотів обійняти дівчину, але недобре шипіння рисі під боком змусило його здригнутися і зупинитися. — Рішо, і тебе я радий бачити.
— Дівчинко моя, скільки ти чула? І що саме знаєш? — сказав втомленим голосом червоношкірий ферарій, який сидів за столом, склавши долоні в замок. Над ним стояла його засмучена дружина, накривши чоловіка ковдрою.
— Достатньо, щоб зрозуміти, що моїй родині загрожує небезпека, — упевнено заявила дівчина. — Я хочу вирушити в країну людей і розібратися з цим негідником розбійником.
— Хм, за його затримання не тільки звинувачення знімуть, а й нагородять... Хороша ідея! — підтримав її Боб.
— Досить, не підбурюй її! — грізно вигукнув Рук.
— Так а я до чого? Ваша дочка сама так вирішила, я б не намагався відмовити цих молодих... Вони завжди, як упруться в свою ідею, так і не відступлять. Це немов штовхати стіну. Та й якщо так подумати, дехто з вашого села вже оселився десь в Імперіумі, люди поступово звикають до вас…
— Ось! Я впораюся! Дядько Боб відвезе мене і Рішу на південь, а там я вистежу цього... як його там? Втім, я ж полювала вже кілька разів! — натхненно сказала Вічі, її голос дзвенів, проте тіло рухалося з тяжкістю.
— Ні, ми з батьком проти! — стривожено відповіла мати.
— Ну, коли батьки забороняють... Що я можу вдіяти? Гаразд, ви тут думайте, мої друзі, але врахуйте, завтра після полудня я планую вже вирушати, — поправляючи свою куртку, повернутий спиною до батьків, Боб підморгнув дівчині й уже збирався йти.
— Стривай, я просто хочу, щоб ти знав: я знайду гроші, — сказав навздогін Рук.
— Ага. Подивимося... — з цими словами капітан корабля легко закрив за собою двері.
Ще деякий час родина залишалася в тиші. Ріша вмостилася на своєму килимку біля домашнього багаття, а Вічі почала знімати теплий одяг, повісила тризуб і підсіла поруч із кішкою.
— Ви знаєте, що я не беззахисна дівчинка? Я вже досить доросла, щоб жити самостійно, — спокійно почала вона, дивлячись на вогонь.
— Для нас ти завжди будеш беззахисною дитиною. Зрозумій, знати, що ти десь там, за обрієм, за Великим Озером у невідомих нам землях... Щодня ми турбуватимемося про тебе. Та й платити за борги батьків...  Неправильно це, — почав аргументувати свою думку батько.
— Але коли ти передав мені родинний рибальський тризуб, ти сказав, що моя доля тепер у моїх руках. Я не завжди буду поряд. Мені б і самій хотілося залишитися тут, але... Я не можу залишити родину іграшкою долі.
— Я тебе зрозумів... Ти справді маєш рацію, але... Ех. Можеш зіграти нам, поки ще вечеря гріється? — Батько, немов не в силі зізнатися собі в чомусь, після довгої паузи перевів тему розмови.
— Так, звичайно, — сумно відповіла Вічі. Вона дістала з футляра скрипку, стала посеред хати й почала грати свою найкращу мелодію.
Музика була спокійною: ноти повільно переливалися одна в одну, створюючи атмосферу відпочинку і ніби наповнюючи душу умиротворенням. Кожен звук ледь торкався серця, лоскочучи його й зігріваючи лагідністю.
На вечерю подали печену рибу. На відміну від звичайної поведінки, трапеза пройшла у повній тиші. У кожного в голові роїлися свої думки, які треба було розставити по поличках за ніч. Цей день закінчився, і ліжка були готові прийняти господарів.
Вічі ще довго не могла заснути. Сумніви мучили її, хоча вона не розуміла, звідки вони. Дівчина переживала за батьків, уявляючи різні ситуації, але все завжди сходилося до одного – Вічі повертається додому з доброю звісткою.
На ранок, поки сонце ще не встигло осяяти село своїми променями, Вічі розкрила очі, що вже світилися енергією. Вона в ту ж мить прийняла для себе рішення. Обережно ступаючи по щільно сидячих в підлозі дощечок, дівчина дійшла до накритої завісою шафи, звідки дістала згорток мапи. Далі Вічі пройшла в головний зал, де взяла шматок вугілля з ще теплої печі, сіла за стіл, розгорнула мапу на зворотний бік й тремтячими руками провела першу лінію червоної літери.
— Чого ж ти боїшся? Ти ж вирішила все для себе. Просто вислови свої думки на папері, — засуджуючи сама себе, Вічі схопила свою праву руку, міцно стиснула її, і перші літери почали з'являтися на папері, хоч освітлення було лише від неба, осяяного сонцем, що сходило, з вікна.
"Мамі й татові. Дякую вам за турботу, вашу любов і взагалі за це життя. Як би я хотіла залишитися тут, але не можу. Я не можу дивитися, як ви страждаєте через цей борг. Але ще більше мене турбує те, що коли сюди прийдуть люди, вони, напевно, будуть не доброзичливими. Мені страшно уявити, що буде з селом, коли вони не знайдуть у нас потрібних грошей. Я це роблю заради всіх нас. Не треба турбуватися за мене. Впевнена, там не страшніше, ніж у морозній пустелі, та й Ріша буде зі мною. Передайте дітям, що ми порибалимо наступного разу. З любов'ю, Вічі. Щоб зберегти вашу любов."
На цьому вона закінчила писати. Тихенько шморгнувши носом, Вічі пішла до виходу, щоб одягнутися. Поруч спала Ріша. Ферарія тихенько потрясла її, і рись, сонно позіхнувши, здивовано подивилася на господиню. Дівчина якомога повільніше й тихіше відчинила замок на вхідних дверях, взяла тризубчасту острогу, що висіла над дверима, яка була наділена магією блискавки.