IX Хранитель Брами. Розгромлення Імперії людей. Пошуки спасіння спадкоємця Імперії та несподівана допомога.

3327 рік створення двандцятої петлі

            1334 рік літочислення Ілланелли

            Ілланелла.

Землі Імперії людей

1

Жінка в сірому балахоні подивилася на уламки дзеркала, які щойно з дзвоном обсипалися біля її ніг, відбиваючи в собі тонку постать і бліде обличчя з величезними карими очима.

Її погляд стомлено ковзнув по своєму роздробленому зображенні і зупинився на розплавленому склі, що до цього злого дня служило порталом для переміщень між царюючими державами.

Прибравши з обличчя чорний, як ніч локон волосся, вона зітхнула.

Це було останнє магічне дзеркало у стінах її загиблого замку. Останній чарівний прохід у Долину. Кожен із них вона знищувала особисто, витрачаючи на це так зараз необхідні магічні сили.

З болем у душі вона могла прийняти смерть свого будинку, але сама думка про загибель Долини, де за переказами, жили дивовижні істоти – охоронці цього світу, іменовані луналіями, підганяла її не гірше за вогняну батогу, змушуючи знищувати магічні дзеркала одне за одним.

Вона була Стражем проходу в той чудовий світ і нізащо на світі не могла допустити, щоб Долина впала, як і її будинок.

За кілька днів її місто перетворилося на сірі руїни. Замість дзвінкого дитячого сміху і звичного гулу всюди був чути плач, дзвін мечів, закляття... Темне від попелу небо раз у раз виблискувало від спалахів війни і смерті, що наближається.

Все було у вогні. Але цей вогонь був не підвладний їй. Він був чужий, дикий, хоч його джерелом були дракони.

Ні!

Ні, тепер це були нещасні істоти, в яких не залишилося і краплі колишньої могутності.

Це було страшною правдою.

Але й небезпека, яку вони приносили, лякала. Їхній вогонь, посилений страшною магією чаклунів, що займалися мертвими матеріями, мав жахливу руйнівну міць. Вона не могла приборкати цей вогонь. Може, раніше, але не тепер. Наразі її сил ледь вистачало на те, щоб стримувати захисний щит над основним замком, де зібралися всі, хто не встиг покинути місто до вторгнення.

Тут були беззахисні діти та безпорадні люди похилого віку.

Усіх магів та воїнів здатних тримати зброю забрала попередня війна. Налетівши як смерть, вона забрала з собою багатьох, у тому числі і її чоловіка – лорда цих земель. Але як би там не було, то були її люди. Її народ.

Вона мала їх захищати, але сил більше не залишалося, втім, як і часу.

З кожним новим нападом її сила слабшала разом із захисними полями, які вона стримувала з останніх сил.

Її місту залишився лічені години, потім неминуча загибель.

- Міледі!! Вони вже тут!

Вона здригнулася, але не припинила своєї роботи.

Потрібно завершити ритуал, щоб ніхто і ніколи не зміг відновити жодне дзеркало. Зараз вона закінчить знищувати останній зв'язок із чарівним світом луналій і повернеться до проблем свого міста, що гине.

- Міледі.

Вона опустила тремтячі від утоми руки, з силою стискаючи пальці. Ніхто не повинен бачити її слабкість. Це посіє ще більшу паніку.

– Я йду.

Вона зіщулилася від свого голосу – сірого, як і всі навколо. Місто гинуло і вона разом із ним. Вона була пов'язана з цим містом і відчувала його повільну смерть кожною частинкою свого тіла та душі. Її сили закінчувались, коли вороги міцніли, вдаючись до допомоги чаклунів і тих монстрів якими стали колись могутні істоти.

Бідний її Рід! Він давно втратив право володіти магією, як і вона сама.

Сили танули, і з кожною хвилиною все важче контролювати свою магію, утримувати щити. Але вона зуміла знищити прохід. Ніхто тепер не зможе відновити доступ до дзеркал. Тільки наступний Страж. Її син…

– Де Арій?

Чому її голос так зрадливо здригнувся, а серце стиснулося, мов у залізних лещатах? Тілом пробігла холодна хвиля страху. Її дитина – єдина людина, кров якої можуть використовувати для повернення дзеркал.

- Де мій син?

- Леді Іноель…

Її обличчя зблідло ще більше. Чому її радник так наляканий? Невже її син... ні... Ні! Вона змогла змиритися зі смертю чоловіка, але тільки не її сина. Вона не зможе пережити.

– Що? - її голос моментально охрип, зірвався на свист, довелося зробити зусилля, щоб спитати. - Де він?

- Вибачте, міледі. Я не бачив його з обіду.

- Потрібно знайти…

- Так, міледі. Ми вже шукаємо.

- Міледі! - крик з двору змусив її здригнутися, їй ставало все важче контролювати себе. - Леді Іноель!

– Я у внутрішньому дворі!

- Леді Іноель.

Перед нею зупинився захеканий юнак. Його обличчя було в кіптяві і крові, а розпатлане волосся було брудне від попелу.