3

Білий дракон з'явився в її снах знову, як тільки вона стулила повіки.  Айлія бігла до нього по високій траві, ледь торкаючись її ногами.

«Айлія...»

«Ти врятувався?»

«Так, ти ж знову переживала за мене...»

«Як це все зупинити?»

«Ти ще маленька».

«Але я хочу допомогти».

«Ти, правда, готова до цього?»

«Так! Навчи мене!»

«Тоді тобі потрібно буде залишити Ліону. Вона ще не готова».

«Я не скажу їй. Навчи мене, що потрібно робити?»

«У нашому світі, Ілланеллі, ти зможеш сховатися. Там більше не будуть тебе шукати. А цей світ вмирає. Він забирає в тебе життєві сили».

«Добре. Як мені потрапити додому?»

«Просто скажи: Ілланелла! Світ придумає, як тебе заховати».

«Добре. Ми ще зустрінемося?"

«Я завжди буду поруч…»

«Тоді до зустрічі».

Дракон посміхнувся, розчиняючись в тумані, а Айлія відкрила очі.

Ліона спала поруч, сховавши обличчя в її волоссі. Дівчинка чула її спокійне дихання. Айлія відчувала, що прийшов її час. Вона повинна піти.  Просто ще трохи побуде тут...

Намагаючись не шуміти і не розбудити Ліону, дівчинка зісковзнула з ліжка. Холодна підлога моментально обпекла босі ступні. Пробігши до вікна, вона обережно визирнула, нічне небо вже почали фарбувати досвітні фарби.

Вже пора.

Підсунувши під канделябр заготовлену раніше записку, дівчинка підійшла до ліжка.

Ліона щось пробурчала уві сні. Айлія обережно провела по її лобі, проганяючи погані сни і схилившись, поцілувала.

- Пробач, що так йду. Я потрібна нашому світу. Я люблю тебе, мамо.

Годинник в холі пробили рівно п'ять разів, коли вона одяглася.

Пора.

- Ілланелла!

- Айлія? - Ліона відкрила очі і здивовано подивилася на дівчинку, навколо якої збиралося дивне світіння. - Айлія! - руки зімкнулися навколо порожнечі. - Айлія !!!

- Ліона! - Аннет завмерла на порозі, дивлячись на дівчину на підлозі. - Що трапилося?

- Айлія… - її голос зірвався на хрип. - Вона пішла…

- Куди?

- Айяаал закликав її. Я не встигла перешкодити.

- О, Ліона. - Аннет обняла дівчину за плечі, змушуючи піднятися з підлоги.

- Я повинна була відчути, що вона щось задумала.

- Ліона, не вини себе.

- Як я не зрозуміла? Айлія розпитувала про мій Рід. Вона попросила мене показати крила!

- Що? - Аннет здивовано подивилася на дівчину, про що це вона?

- Свої крила. Я заспівала їй мамину пісню. Як я не відчула, що вона прощається зі мною?!

- Стривай-стривай, що там з крилами?

- Що? - Ліона розгублено подивилася на Аннет.

- Ти сказала, що у тебе є крила. Я щось не помічала їх.

- Крила?

- Так, я хочу їх побачити.

- Що ?!

- Ти все вірно розчула, Ліона. Я хочу побачити, що саме надихнуло дівчинку на цей вчинок.

- Мої крила?

- Цілком можливо, - Аннет впевнено кивнула. - Показуй крила.

Ліона невпевнено подивилася через вікно у двір. Сюди не виходили вікна інших будинків, значить, її ніхто не побачить. До того ж пансіонат уже кілька місяців пустує. Вихованки закінчили навчання, а нових ще не набрали.

- Ну, - голос Аннет змусив її підняти голову.

Вона боїться Аннет?

Ні.

Ліона повільно опустилася на коліна і оперлася руками на холодну підлогу. Третій раз був найболючішим.

Вперше вона розкрила крила в день загибелі сім'ї, другий вночі і ось тепер...

Зітхнувши, вона потягнулася до своєї сутності, і відгук прийшов миттєво.  Спину пронизала гостра біль і дівчина, до крові закусивши губу, вигнулась.  Крила продовжували вибиратися і вона закричала.

Намагаючись не звертати уваги на переляк Аннет і як обличчя заливають сльози, вона дуже акуратно розкрила крила.

- Господи, - Аннет опустилася на підлогу, не відриваючи від неї очей.

Ліона не хотіла дивитися на Аннет, тому лягла намагаючись угамувати тремтіння в тілі. Вона майже не відчувала крил, але біль потроху відступала.

Вона вже майже заспокоїлася і перестала тремтіти, коли біль у всьому тілі змусила її закричати. Їй ще ніколи не було так боляче.

- Ліона...